Розділ «Книга третя Чого не гоїть огонь»

— Ви ж хотіли Хмельницького бачити?

— Авжеж.

— Ото й побачите! — каже полковник. І до козаків: — Пильнуйте їх добре, а то втечуть!

Та й ударив коня нагайкою. Наче вітер, помчали вони прослідком: учвал поминули гай, влетіли у село, що над річечкою розкинулося, а як за царину виїхали, то блиснув удалині Тясмин.

Смеркало вже, і видно було, як сонце сідає за річкою.

— Куди ми прямуємо? — питає Обух у полковника.

— Куди треба! — відтяв той.

Глянув характерник, як Михась уже й пістоля з сідельної кобури тягне. Хитнув Обух заперечно головою, — не роби того, мовляв!

— Чуй, дядьку… — каже тоді Михась до вусатого козака, що побіч нього їхав.

— А що? — питає той.

— Ми у Чигрин їдемо чи куди?

— А ти в сих місцях бував?

— Ні.

— Воно й не диво… Чигрин, хлопче, на тому березі! — І нагайкою показав туди, де сідало сонце. — А ми в другий бік прямуємо.

— Ану не балакати! — озирнувшись, крикнув полковник.

Тут попереду й діброву видно стало. Як заїхали вони туди, то побачив Михась, що ростуть там старезні дуби, — одного і п’ять чоловіка не обняли б. Стежка була вузька, то козаки ходу збавили і поїхали вервечкою.

«Заведуть нас у самісінькі хащі та й поріжуть, мов свиней… — думає собі Михась. — Оце так улипли!»

І знов пістоля помацав ув ольстрі.

— Довго ще? — питає у козака.

— Я сказав, не балакати! — крикнув полковник.