Розділ «Книга третя Чого не гоїть огонь»

Витріщив очі Барабаш і голову звів.

— Як се — нічого?!

— А отак! Не козак ти вже. Іди собі.

— Куди се?

— Куди захочеш… хоч і галасвіта!

— Та що се таке! — заревів Барабаш, і сльози покотилися замурзаними щоками. — Усі женуть мене… усі кажуть, іди галасвіта, навіть князь Ярема!

— Бо перекинчики нікому не треба! — відтяв характерник. — Хто зрадив своїх, той зрадить і чужих. Катай звідціля!

— Куди ж я піду, як тепер мене і в Лубнях не приймуть! — ще дужче заревів Барабаш і почав очі терти кулаками.

— А нам що до того… куди очі дивляться, туди і йди!

Тут і Михась утрутився.

— Хоч і до пекла самого! — каже. — І хутчій, щоб не смерділо тут тобою! Не второпав, еге?

Перестав Барабаш хлипати і позадкував до воріт. Либонь, не вірив, що так воно плазом обійшлося йому, боявся, певне, що стрельнуть зараз у нього або ще яке лихо станеться, та як за брамою опинився, то намастив п’яти салом та й пішов, як сірий долиною, — аж смуга за ним лягла! За хвилю тільки трава удалині гойдалася, де він біг.

— А з конем сим пекельним що робити? — питає Михась, коли вони Барабаша нагнали.

— Се вже мій клопіт, сину, — каже Обух.

А чортів жеребець стоїть і тільки очима світить, немов походнями, так скувало його Коштрубове свастя! Підійшов до нього характерник, прочитав пошепки заклинання й махнув рукою.

Заіржав жеребець мов несамовитий і диба зірвався. Та й помчав по двору, аж курява встала. Та недовго він гасав: не встиг і втретє дворисько оббігти, як гримнувся догори копитами і захропів страшенно. Затряслася на ньому шкура, задриґалися ноги, рикнув він утробно — і сконав. Як підійшов до нього Михась, то побачив, що був то вже звичайний кінь, а не потвора пекельна.

— Покинув злий дух його тіло, — каже Обух, — та й до пекла подався… Але то вже не наш клопіт. Коней треба тепер ловити, бо розбіглися по всьому степу!

Насилу сказав він теє, як заіржало щось коло воріт. Глянув малий козак, аж то гнідий його у двір зазирає. Як побачив хазяїна, то увійшов на обійстя помалу, а тоді побіг, позираючи скоса на змія, що валявся коло ґанку, і тицьнувся Михасеві храпами у плече.

— Так я і знав, братику, — каже малий козак, обнявши його за шию, — що ти прибіжиш! Бо куди ж ми з тобою один без одного.

— Слава богу, — каже характерник, — хоч пішки не доведеться за кіньми ганятися!