Розділ «Книга друга Бісурканя»

— Бо я ще малий…

Тут зареготалися за ворітьми, а тоді грюкнуло щось, забряжчало та й відчинилася перед ним брама настежень. Глянув Михась, аж у воротях Богун стоїть — в червоному жупані, шаблюка при боці, й оселедець, мов гадюка, в’ється по виголеному черепові.

— Здоров, козаче! — каже Михасеві.

Та вхопив його попід пахви й підкинув угору.

— Живий, — каже, — живий, собака! Як же се ви сюди забилися?

— Та, — каже Михась, — усього було по дорозі…

Як ось і Обух із коня зліз.

— Здоров, чортяко! — каже Богунові.

— Здоров, дідьку вирлатий! — каже той.

Та обнялися і почоломкалися тричі.

— А я вже звонтпив,[56] що ви до Києва добралися! — каже Богун. — Як їхали ми проз Кодак, то казали тамтешні козаки, що загребли вас ляхи… Коли ж до Самари дісталися, а вас і там бачили!

— Таж се не джура в мене, а дідько справдешній, — ти його в мішок, а він дірою! — каже характерник. — А що ж там на Січі діється?

— Гайда до корчми, то за все побалакаємо, — каже Богун.

Узяв Михась обох жеребців та й веде за козаками. Як вийшли на майдан, то побачив Михась, що видно звідси все округи, — і долину, і ліси та мочарища, що облягли Баришівку, і навіть Трубайло вдалині. Маленьке те було містечко, та зусібіч валами обсипане. На ринку комори стоять і корчма чимала.

Заходять вони до корчми, а там кількоро ляхів сидить.

— А се що за люде? — питає один у Богуна.

— Наші, пане наміснику, — каже той.

Ззирнулися ляхи поміж собою.

— Бач, пане Ястшемський, — каже намісник якомусь ляшкові,— у сім краю й дітлахи оружжя носять! Як із такого малку звикло воно верхи їздити і шаблюкою орудувать, то що ж буде, як до зросту дійде?

А той пива хильнув та й каже: