Розділ «Книга друга Бісурканя»

Зиркнули на нього дід із характерником.

— Давня вона, як світ… — каже характерник. — Одні кажуть, ніби вона із біґів самих, а другі дивою її взивають!

— А дехто і П’ятницею прозиває її,— каже дід. — Як був я ще парубком, то з усіх сіл сходилися дівки та молодиці в тую діброву… Чаклунство то якесь жіноцьке, нехай йому всячина! Давно хтіли ми тую Карунку на налигача взяти, та що супроти відьми вдієш? А вона ото й ловила козаків: напоїть жаб’ячим молоком та й обертає дубами! Вже й село наше почали стороною минати… Ото щоб не джура твій, то й досі чаклувала б вона!

А Михась урешті голубці змаламурив, утерся рукавом та й каже характерникові:

— То що ж далі чинити будемо, батьку?

Глянув Обух на сонце, що вже височенько підбилося в небі.

— Їхати треба, сину… А що ж орда?

— Широко засягає, та випередимо її! — каже Михась. — Кошем стала невіра неподалік од Летича і чамбули розпустила по всіх селах…

— А ти звідки знаєш? — питає дід.

— Бачить він… — каже характерник.

— А до нас не заженеться чамбул?

Михась крутнув головою.

— Боліт сих вони бояться…

— Ми й самі насилу втрапили сюди, — каже характерник. — Знав я стежину крізь багна, та мало не заблукав…

Ото пообідали вони, засідлали коней та й уклонилися громаді.

— Бувайте ж здорові, люде добрі! — каже характерник. — Нехай береже вас Господь і Матер Божа! Як будемо живі, то ще стрінемося на сім світі,— чи в дорозі, чи в полі, чи у війську запорозькому…

— Їдьте собі з Богом! — каже громада.

Вдарив тоді характерник свого коня нагайкою, свиснув Михась гнідому — і тільки смуга за ними лягла.

X

До самісінького вечора пробиралися вони мочарищами. Минули Кучаків, Морозівку, Селичівку та й виїхали до річки, що текла у чистому полі.