Розділ «Книга друга Бісурканя»

— Отсе, — каже характерник, — й Баришівка на тому березі… Як ще князь сидів у Києві, то кінчалися тут його володіння, а далі вже Дике Поле було!

— А то що за гора? — показав Михась нагайкою на той бік.

— А от перепливемо, то побачиш… — каже характерник.

Та й пустили коней уплав. Пливуть жеребці та пирхають — така дужа бистрина, що зносить їх убік. Як вибралися на берег, то поправував Обух до тої гори.

Виїхав на вершину та й спинив коня.

— За сивої давнини, — каже, — стояла на сій горі кріпость… Звалася вона Баруч, і сиділи в ній козаки, що стерегли Україну від усякої нечисти. Ото Баруч, Летич та Переяслов шлях закривали печенігам да половцям. Отут коло берега була пристань, де князівські лодїї ставали. Двічі падала сяя кріпость — першого разу взяли її шеремети, а другого Батиєві татаре… Відтоді й пусткою стоїть сеє місце!..

Сидить Михась у сідлі та й роззирається доокруж. Видно з тої гори широченне болото в долині, що геть комишами поросло, а на кручі якісь вали і частокіл.

— А то що? — питає малий козак.

— Містечко се, що Баришівкою зоветься, — каже характерник. — Од річки тої назва його пішла, бо прозивалася вона колись Баручівкою… То вже люд тепер переінакшив сеє слово!

— Може, заночуємо в сьому містечку?

— Не хтів би я з жовнірами князя Яреми стикатися… — каже характерник.

— Нема їх там! — каже Кирик, сідаючи характерникові на плече.

— Ó,— каже Михась, — а ти відкіля тут узявся? Цілісінький день тебе не було!

— На звіди літав, — каже крук.

— Та й що? — питає характерник.

— Вийшла хоругва з Баришівки ще удосвіта. А ще дві з Лубнів підтягуються — орду бити!

Подумав трохи Обух.

— Гаразд, — каже, — тоді заночуємо в містечку… Гайда!

Та й побрався у долину, а Михась за ним притьма. Як заїхали у комиші, то й не видко їх стало, — такі очерети повиганялися у тій долині. Петляє тими мочарищами насилу помітна стежина, — то у баюру якусь заведе, що коні аж по пахви у воді бредуть, то в багно, що жеребці по коліна западають, а то на суходіл вилізе. Аж ось виїхали на вільхову гать та й попрямували до берега.

Під’їхав Обух до воріт і загрюкав у них чоботом.