Розділ «Книга друга Бісурканя»

Глянув Михась, аж то батько його січовий.

— Обуше! — заволав малий козак. Та й на шию йому кинувся. — А я хтів тебе викопати, чортів сину!

— Чув, чув я за теє…— каже характерник. — Тільки не міг і слова сказати, бо вже і язик здерев’янів!

Та й підкинув його угору.

— Добрий же джура в мене!

— Ходімо ж, козаче, — каже дід, — та поминки справимо по сих душах… он молодиці вже й горілку понесли! Заразом і побалакаємо за все.

Поминали тих відьом на вигоні. Днина була гожа, то позастеляли на траві рядна та й позносили із кожної хати, що в кого було. Як випили вже по третій чарці, то дід і каже характерникові:

— А тепер розкажи мені усе по правді, козаче: що ви за люде, куди прямуєте і як се твій джура із тою відьмою впорався!

Обух йому й оповів усе, як було. Коли скінчив він, старий глянув на Михася та й каже:

— Чи ж при тобі Троянів Ключ?

— Угу, — каже Михась.

— А покажеш?

Потягнув малий козак за поворозки та й дістав Троянів Ключ. Темна була та лялька, мов земля, та допіру впав на неї сонячний промінь, як засяяла вона багрово-чорним огнем і побігли по ній ряснобарвні блищики.

Дід і головою похитав.

— Значить, правду клята відьма сказала… Прийшов образ Матери Божої в Україну й не буде вже сяя земля такою, як була раніш! Воно й добре… Не на те живе люд Дажбожий, аби плодитися та жиріти, мов зайці!

— Та воно так… — озвався Обух. — А то розведеться того люда чортів тиск, — а нащо він? Панщину в князя Яреми робити?

— У селі в нас, — каже дід, — уже й звикли до сеї кріпаччини! Князь хоругви свої кругом поставив, од орди боронить, а вони за теє спину на нього гнуть! Ще й дякують: ото, кажуть, жити стало добре — хліб є й до хліба, діти народжуються, он уже треба нові вали сипати, бо люде в селі не поміщаються… А за теє й не думають, що і вони невольники, і діти їхні невольниками будуть!

— Воля, — каже характерник, — усякій живій тварі мила… хоч скільки дикого звіра годуй, то умре він у клітці! А за людину що вже й балакати — на те і народжується вона, щоб по волі гуляти.

А малий козак слухає та й знай голубці наминає. Та й не видержав урешті.

— Одне, — каже, — не втямлю я в сій халепі, що нас ото спіткала: хто така Мокоша?