Розділ «Книга друга Бісурканя»

Огонь клали, відьму брали.

Іди, відьмо, собі з димом,

А ми підем з Добрим Дивом.

Іди, відьмо, собі з Богом,

Смерть твоя он за порогом.

Горить відьма та палає,

Свою долю проклинає.

Аби я за теє знала,

То всі б чари занедбала.

Се гріхів моїх покута,

Що смертонька моя люта…

А за димовиськом і неба вже не видно. Як огорнуло полум’я Карунку з Чикилдихою, то шарпонулася клята відьма та й заволала:

— Будьте ж ви прокляті, собачі діти! Щоб вам добра більше не було! Спалять ляхи ваші хати, погинуть на войні ваші козаки, підуть ваші діти в ясир, що й жодної душі не зостанеться! Буде на сьому місці пустка, й нечистим його всі узиватимуть! Найменням Мокошиним сеє слово запечатую!..

Та й замовкла, наче похлинулася. Потягло смалятиною, наче кабана ото закололи та соломкою щетину палять.

— А тепер держіть, держіть залізо, щоб не вислизнула клята чародійниця! — каже дід молодицям, що круг того огнища стояли.

Тії й попіднімали кочерги та рогачі. Допіру вони сеє зробили, як налетів страшенний вихор, крутонулося полум’я, заревло, мов несамовите, — й побачили всі, як вилетіли з огня дві пташки. Зависли вони над багаттям, крилами стрепенули та й полинули у небесну височінь. Ще мить — і слід за ними захолов.

— Нехай панують ув Ирі Дажбожому — се вже чисті душі! — каже дід.

Та й перехрестився.

Аж тут задудоніла земля під кінськими копитами. Залітає у ворота вершник на вороному коні. Зіскочив з коня, шапку жбурнув додолу і вклонився людям до самої землі.

— Дякую, панове громадо, що від біди одборонили живу душу! Не забуду сього, поки й на білому світі жити буду!