Розділ «Книга друга Бісурканя»

— Мене, мене… а що ж ви хочете?

— Переночувати, бабуню.

Карунка й головою закивала.

— То втворяйте ворота да заїжджайте, дітки… А що, в селі вас не пустили, еге?

— Та якийсь химерний люд у сім краю!.. — каже характерник, злазячи з коня.

— А химерний, химерний… — каже баба. — Так того князя бояться, що аж-аж-аж! Страх та послух тут, що й балакати немає чого… А я вже нічогісінько не боюся, бо одною ногою в могилі стою. Отам у повітці сіно, то й ляжете собі!

От пустили вони жеребців пастися, а самі дістали з тороків сякого-такого їдла та й вечеряють надворі. Коли ж знов дибає з хати Карунка. Дивиться Михась, а в руках у неї гладущик.

— Отсе, — каже, — молоком вас можу пригостити, дітки… Бо немає більш нічогісінько, хоч убийте мене!

— Вбивати не будемо тебе, паніматко, — каже характерник, — а за молоко' спасибі…

Та й налляв Михасеві у кварту. Як припав малий козак до неї, то пив уже, пив, аж дух забило — вже й забув, коли теє молоко востаннє куштував. Аж облизнувся урешті й каже:

— А добренне, що нехай йому!..

— Щось не до смаку мені воно… — каже характерник, попиваючи з гладущика. — Чи то солоне якесь, чи гірке… сам не втямлю!

— Та козакові, звісно, ліпше горілки випити… — каже Михась.

Обух поставив глека на призьбі.

— Химерні знаки на сій хаті повимальовувані…— каже Михасеві.— Ондо поглянь!

Зиркнув малий козак, а на дверях та на віконницях якісь чудернацькі знамення награмузляні. Шукав він, шукав та й не знайшов жодного знака знайомого — ні Дажбожого свастя там не було, ні обуха Турового, ні образу Матери Лади, що його на кожній хаті в Україні побачиш.

— Правду ти казав, що непевні тут краї… Та ходімо вже спати, а то мене аж хилитає, так зморився!

— То й ходімо, — каже характерник.

Та й полягали в повітці на сіні й поснули відразу.

Спав Михась, мов забитий, бо таки добряче втомився — всенький день із коня не злазив.