Розділ «Книга друга Бісурканя»

І знову позамовкали усі. Сидів дідуган, склавши долоні на держаку меча, й дивився в далечінь, що розгорталася за Дніпром.

— То ти, — питає Обух, — ото знай козакував увесь час?

— Поки сила була, — каже старий лицар. — А в остатні сто год геть ні на що звівся, то жив у ченців у лаврських печерах… Та, слава Богу, і моя пора настала! Наснилося сеї ночі, що стою я на Дніпровому березі. Аж дивлюся, човен пливе, — та не простий, а той, що в ньому мертвих воїнів за водою пускають… Глянув я, а той воїн, що в нім лежить, — то я сам.

Нічого на теє Михась не сказав, тільки понурився. І старий теж замовк.

— Ну, що, — каже урешті до Михася, — відпусти ж мене…

Глянув малий козак, аж коло берега де не взялася лодія. Стара-стара вона була та химерна, що таких і не роблять зараз. Корма висока, ніс загнутий угору, і на нім вовча голова з дерева.

— Що ж, — каже Михась, — і нам пора…

Та й потягнув за поворозки і дістав Троянів Ключ.

Темна була та лялька, мов земля, та як упало на неї світло вранішньої зорі, то засвітилася вона багрово-чорним огнем і побігли по ній рясні мигтючі блищики.

Глянув дід на неї і звівся на ноги.

— Еге ж, каже, — се він і є… Співали бояни про нього, та жодна жива душа ніколи його не бачила! Казали, не можна дивитися на нього смертним…

— І правда воно, — каже Михась, — бо як побачиш його бодай один раз, то не будеш уже таким, як був… Прощавай же, кию! Як світ стане молодий, то, може, і стрінемося з тобою, та бозна, чи признаємося один до одного…

— Прощавай, волгве! — каже старий. — Ото замкнеш коло, то побачиш, якого ти лиха набрався…

Та й ступив у ту лодію. Відразу ж знялася вона з місця і попливла поволі од берега. Меншала й меншала постать у кольчузі, а як опинилася лодія на середині Дніпра, то побачили характерник з Михасем, як підхопила її бистрина та й понесла вдаль, туди, де червоним золотом уже загорілося крайнебо.

IX

Заносилося вже на старий вечір, коли Михась із характерником виїхали з боліт і побачили село, що розбіглося білими хатками в зеленій долині. Обсипане воно валом, і частокіл дубовий поверх того валу йшов округ — знати було, що постаралася громада од усякої напасти убезпечитися.

— Отсе, — каже характерник, — непевні краї починаються… Озера тут, ліси та болота страшенні, що й не проїдеш, як дороги не знаєш. Коли ото взяла Батиєва орда Україну в ярмо, то тільки тут люд менш чи більш уцілів, бо татаре й заходити сюди боялися…

— А чого? — питається Михась.

— Потопилося їх тут багацько в болотах… Та й чаклунства у сім краю до біса. Села все стародавні, декотрі ще давніші, ніж Київ сам… звичаї та боги тут такі, що нехай Господь милує! Та доведеться тут заночувати, бо коні геть зморилися…

З жеребців уже й мило падало — як переправилися ото Обух із Михасем удосвіта через Дніпро, то до самого вечора поганяли їх, обходячи стороною орду. Правували спершу на Летич,[54] та як під’їхали до містечка, то ще здаля побачили пожогу і димовисько — поралася вже там галайстра.