Розділ «Книга друга Бісурканя»

Біжить Михась за ним, аж дух із нього випирає. Повела його стежка на леваду, потім кладкою через річечку, а далі й у ліс. Ось попетлювала вона поміж дубами та й вискочила на галяву. Глянув малий козак, і кров у нього в жилах захолола.

Насеред тої галяви горіло кружкома дев’ять огнів, а в тім колі стояв характерник. Тільки не впізнати було його: ноги вросли у землю й у коріння обернулися, замість рук зелене віття повиганялося, і корою грубою вкрився аж до пояса.

— Господе милосердний! — узявся за голову Михась. — А що ж отсе за біда така!..

Коли ж зареготалося щось позаду.

— Ага, і ти, значицця, прийшов, чортів сину! Ото й добре, будеш іще одним деревом…

Глянув Михась, аж то Карунка. То була горбата й немічна, а це випросталася й очі горять, мов у вовчиці.

— То се ти, бабо, — каже Михась, — таке лихо коїш?!

— А що, — каже відьма, — не до шмиги тобі воно, еге? Не вийти вам із сього лісу, чортові душі! Клямка вам запала, собачі діти! У дерево обернетеся і будете стояти, поки й віка! Се діброва Матери Мокоші, звідки ще жодна жива душа не втекла! Он, бачиш, скільки їх?

Та й повела рукою доокруж.

— То сії дуби — то все люде були?!

— А то хто ж! За княжої пори іще їхало тут військо й стало обозом на капищі Мокошиному… а до ранку цілий гай зробився із них! Була я тоді молодою, та дала мені таку силу Мокоша, що обернула я їх дубами!.. Відтоді ростуть та й ростуть ті дуби, вже й десятеро чоловіків не обніме їх…

— А нащо ж отсе ти чиниш таке, відьмо? — питає малий козак.

— А на те, що коїте ви тільки пожогу та смерть! Де пройдуть козаки, там кров і пустка лишається, більше нічого! Стогне вже сяя безщасна земля під вами та слізьми умивається, песький ти сину! Ну, та дарма… ще всі ви погинете!

Отак сказала клята Карунка та й накреслила в повітрі якесь знамення. Спалахнуло воно вогнем — і погасло.

— Та що се таке! — каже відьма.

І знову накреслила знак, та й він погас, допіру засвітившись.

— А бий тебе сила Мокошина! — закляла відьма.

І втретє накреслила знамення, та засичало воно і бухнуло таким димом, що вона аж закашлялася.

— А що, — питає тоді малий козак, — з’їла облизня?

Та потягнув за поворозки і дістав Троянів Ключ.