Розділ «Книга друга Бісурканя»

— Воно й на зуб чогось кинути не гріх було б… — каже Михась.

— Ото й пошукаємо, — каже характерник, — мо’, тут шинок який знайдеться!

Та ні шинку, ні корчми у тім селі й близько не було. І людей щось не видно — либонь, на сінокосі всі були. Проїхали козаки вулицею, аж бачать, вештається на обійсті якась молодиця.

— Слава Богу! — каже характерник.

— Навіки! — каже молодиця. Та й у боки взялася. — А що скажеш, козаче?

— Пустиш заночувати?

— А ти з чиїх будеш?

Здивувався Обух.

— Як се — з чиїх?

— Чий ти слуга, питаю! Князя Яреми?

Тут і зареготався характерник.

— А бий тебе сила Божа! Я й забув, що тут у вас козаки тільки слугами в панів бувають… Ні, паніматко, вільний я козак. Із Січи їду, а се джура мій!

— Раз таке діло, — каже молодиця, — то їдь собі далі, чоловіче добрий… Не треба нам таких!

— А то чому?

— Князь Ярема у посесії[55] це село держить, а ми робимо на нього… Прийшов із Лубнів розказ бурлак і запорожців у село не пускати, а як спромога буде, то й у лика брать! Он у Баришівці стоїть хоругва князівська. Зловив староста оце двох волоцюг позавчора, то й погнав їх поміж кіньми до ляхів…

Обух аж сплюнув.

— Дивнії речі коїть сей ваш князь! Тут чамбул у Летич загнався та плюндрує його і палить, а князівські вояки подорожан ловлять!..

— Матер Божа! — вигукнула молодиця. — То татаре у Летичі?

— Сам бачив, — каже характерник. — А ви ліпше чати поставили б на могилах, бо йде орда велика, то щоб не зачепила і вас!

— Ой Божечку, — каже молодиця, — то треба бігом бігти на болота, бо всеньке село там сіно зараз косить! Як наскочить чамбул, то й похапає їх, мов тих курей! Татаре до нас ще й разу не заходили, та лихо ж не дрімає…