Розділ «Книга друга Бісурканя»

— А як се я розумію, про що він каже? — питає в характерника.

Той похитав головою.

— Либонь, збувається те, що в Трояновій книзі записано… Хто носить образ Матери Лади, з тим дивні речі кояться. Починає він розуміти мову звірів і птахів і ще багацько дечого може… — Й до Кирика: — Приніс?

— Приніс, — каже той. І подає йому в дзьобі золоту сережку.

— А се що? — питає Михась.

Узяв Обух тую сережку й підкинув на долоні.

— Носив її той, кого ми шукаємо, — каже Михасеві.— А Кирик знайшов її на дзвіниці Святої Софії…

— Хіба козаки сережки носять?

— Було колись таке у князівській дружині,— каже характерник. — Носив сережку той козак, що був у батьків єдиним сином. От перед битвою і ставили його не в першій лаві, де найбільше люду гинуло, а в другій чи третій… Зараз той звичай тільки на Дону та в Січі зберігся.

— Та й що ми з нею робити будемо?

— А от зараз побачиш… — каже характерник.

Та й ступив у теє коло, де храм Дажбожий був.

Вийшов на середину, кинув додолу ту сережку та й заговорив:

— Дніпро-Славута в Козацьке море тече, по тім Дніпру Божий образ пливе. Над ним янголи Божі літають, хвалу Господу співають. Прийду я, бісуркан-характерник, до Дніпра-Славути, стану такими словами промовляти: Батьку Дажбоже, славен Трояне, Господе наш милосердний! До порогів пливу — вода несе, з-за порогів іду — біда жене. Тіло своє залізом утинаю, живою крівлею тебе заклинаю: вкажи мені на того, хто третій у колі твоїм!

Та й дістав запоясника і вколов ним себе у зап’ястя. Зацебеніла кров, поповзла долонею і закапала на землю.

Тихо-тихо зробилося кругом. Михась і подих затамував — була то така давня та страшна ворожба, що він і не чув про неї. Аж ось блиснуло над Хрещатим яром, а потім такий грім ударив, що малий козак аж присів од переляку. Дивиться, коли ж де не взявся кажан. Зробив одне коло над характерником, потім друге. Глянув на нього Обух і каже:

— Так ось хто поведе нас…

— Куди? — питається Михась.

— До Лаври… Бачив, де блискавка свінула?

— Угу.