Розділ «Книга друга Бісурканя»

— Ото там той чоловік, що його ми шукаємо!

Та й посідали на коней і поїхали в діл. А кажан знай летить попереду. Минули Софію, а далі князівські вали вже стало видно. Геть поруйновані вони були й дерезою позаростали. Виїхали вони у яр. Бігла внизу річка неширока і впадала трохи далі в болото.[52]

— Отсе найгірше місце в Києві…— каже характерник. — Билися тут оружні волгви з шереметами. Відтоді й стало тут сеє болото, бо лягла тих шереметів сила-силенна!.. Прокляте се місце зараз, і на довгі віки буде воно прокляте…

— А волгви теж полягли? — питає Михась, коли вони перепливли кіньми на той бік.

— Он там вони поховані…— показав характерник нагайкою на кручу. — Так давно се було, що й могила їхня з землею зрівнялася!.. А де сяя нечисть лягла, гниє тепер та смердить — і ще довго смердіти буде…

— А чого? — питає Михась.

— Настане така пора, що прийдуть шеремети і знову візьмуть у бран Україну… На тому боці зведуть вони кам’яницю, де буде храм їхнього князя. Тільки то не живий чоловік буде, а мрець…[53]

Сказав теє характерник та й замовк. Потойбіч болота почався такий ліс, що коні насилу брели крізь хащі. Покружляє кажан понад вершниками та й летить уперед, а потім знову вертається. Аж ось виїхали вони на стежку та й пустили коней учвал. І години не минуло, як попереду стало видно кам’яниці й маківки з хрестами.

— Отсе вона, Лавра Київська… — озвався Обух. — Тільки куди ж нас він веде, хтів би я знати!..

А кажан звернув попід муром і полетів до Дніпра. Дерев тут було мало, то характерник з Михасем гнали, аж вітер у вухах свистів. Коли ж виїхали вони на берег, і тьмяно блиснув перед ними Дніпро.

— Ну й що? — питає характерник.

А Михась завмер на мить, тоді зліз із коня й став, тримаючи повід у руках.

— От і все… — каже.

На голій кручі, що височіла понад берегом, сидів дідуган. Такий високий він був, що якби встав, то Обух йому насилу до пояса сягнув би. Вбраний він був у залізний шолом, панцир із образом Матери Лади на грудях, а на поясі висів меч.

Кинув Михась повід і пішов до того чоловіка.

— Чолом, волгве! — каже йому дід.

— Чолом, кию… — каже йому малий козак.

Та й сів поруч. А кажан знай кружляє й кружляє над ними.

— Приніс? — помовчавши, питає дід.

— Приніс… — каже Михась.