— Ото там той чоловік, що його ми шукаємо!
Та й посідали на коней і поїхали в діл. А кажан знай летить попереду. Минули Софію, а далі князівські вали вже стало видно. Геть поруйновані вони були й дерезою позаростали. Виїхали вони у яр. Бігла внизу річка неширока і впадала трохи далі в болото.[52]
— Отсе найгірше місце в Києві…— каже характерник. — Билися тут оружні волгви з шереметами. Відтоді й стало тут сеє болото, бо лягла тих шереметів сила-силенна!.. Прокляте се місце зараз, і на довгі віки буде воно прокляте…
— А волгви теж полягли? — питає Михась, коли вони перепливли кіньми на той бік.
— Он там вони поховані…— показав характерник нагайкою на кручу. — Так давно се було, що й могила їхня з землею зрівнялася!.. А де сяя нечисть лягла, гниє тепер та смердить — і ще довго смердіти буде…
— А чого? — питає Михась.
— Настане така пора, що прийдуть шеремети і знову візьмуть у бран Україну… На тому боці зведуть вони кам’яницю, де буде храм їхнього князя. Тільки то не живий чоловік буде, а мрець…[53]
Сказав теє характерник та й замовк. Потойбіч болота почався такий ліс, що коні насилу брели крізь хащі. Покружляє кажан понад вершниками та й летить уперед, а потім знову вертається. Аж ось виїхали вони на стежку та й пустили коней учвал. І години не минуло, як попереду стало видно кам’яниці й маківки з хрестами.
— Отсе вона, Лавра Київська… — озвався Обух. — Тільки куди ж нас він веде, хтів би я знати!..
А кажан звернув попід муром і полетів до Дніпра. Дерев тут було мало, то характерник з Михасем гнали, аж вітер у вухах свистів. Коли ж виїхали вони на берег, і тьмяно блиснув перед ними Дніпро.
— Ну й що? — питає характерник.
А Михась завмер на мить, тоді зліз із коня й став, тримаючи повід у руках.
— От і все… — каже.
На голій кручі, що височіла понад берегом, сидів дідуган. Такий високий він був, що якби встав, то Обух йому насилу до пояса сягнув би. Вбраний він був у залізний шолом, панцир із образом Матери Лади на грудях, а на поясі висів меч.
Кинув Михась повід і пішов до того чоловіка.
— Чолом, волгве! — каже йому дід.
— Чолом, кию… — каже йому малий козак.
Та й сів поруч. А кажан знай кружляє й кружляє над ними.
— Приніс? — помовчавши, питає дід.
— Приніс… — каже Михась.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Чигиринський сотник » автора Кононович Л.Г. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Книга друга Бісурканя“ на сторінці 79. Приємного читання.