Розділ «Книга друга Бісурканя»

— Ні,— каже.

Як ось і порося принесли на циновій тарілі. Потяг його малий козак до себе, дістав запоясника та й відбатував ніжку. Взяв її обіруч і заходився маламурити, аж за вухами лящало.

— Бачу, ти й справді запорожець… їси, мов за себе кидаєш! — каже кум Прокіп.

— А козак не гордун — що спірве, все в кавдун![50] — каже на те Михась.

Та хильнув меду і ще одну ніжку відпанахав.

— Ех, — каже, уп’явшись у неї зубами, — якби хліб та одежа, то їв би козак лежа!

Тут зареготалися міщани і навіть корчмар усміхнувся під вусами.

— То у вас усі такі на Січі? — питає кум Гриць.

Михась покрутив головою.

— Ні,— каже, — ще й ліпші од мене єсть… Я самий скромний там.

— А що ж воно чувати на тім Запорожжі? — питає кум Прокіп.

— Всякої всячини, — каже Михась, догризаючи ніжку.

— На татар сього року підете?

— Підемо.

— А з ляхами война буде?

— Буде.

— А правда, що волгов появився на Січі, старий, мов світ? — питає корчмар. — І провіщав, що вернеться давня віра й знову Матері Ладі молитимуться в Україні?

Зиркнув Михась на нього спідлоба.

— Правда, — каже. Та ще одну ніжку одпанахав і давай наминати.

— Щось неговіркий ти, козаче… — каже кум Гриць.