Розділ «Книга друга Бісурканя»

Отсе ж бо тобі, вражий сину, дівка,

Дойшла до серця рожовая квітка…

Та й знову захріп.

— Мертві бджоли не гудуть… — покрутивши головою, каже кум Гриць.

— І меду не носять! — докінчив кум Прокіп.

— Панове, — благально каже до них малий козак, — поможіть мені занести його десь у повітку! А то як проснеться, то знову горіляку почне дудлити! Під Милий Біґ вас прошу!

— На сіно його до стайні,— каже корчмар. — Там проспиться, песький син!

— А що, — каже кум Гриць до кума Прокопа, — занесемо, добродію?

— Та вже ж не покинемо, добродію! — каже той.

І взяли запорожця та й понесли надвір. А Михась біжить за ними та просить:

— Ох, не впустіть же його! Ой помалу ж!

— Та як упустимо, — каже кум Гриць, — то воно й добре буде — може ж, проснеться, бісова личина!

Коло корчми зразу стайня була. Поклали міщани запорожця на сіні, то кум Прокіп і каже:

— І тяжкий же, собака! А шаблю, бач, не пропив!..

— Козак шаблі ніколи не проп’є,— каже Михась, підмощуючи Обухові під голову свою свиту. — Бо що то буде й за козак без шаблі! Дякую вам, панове, що не покинули в біді, а з мене чарка за те і перекуска!

— Бачу, ти справді козацька дитина… — каже кум Гриць.

Та й подалися до корчми.

— Давай же тепер, — каже Михась корчмареві,— горілки й наїдків, які там є! Не думав я й не гадав, що батька січового живим побачу!

— А що, — питає кум Прокіп, — халепа яка в дорозі спіткала?

— Була в нас із ордою пригода коло Самари… — каже малий козак.