Розділ «Книга друга Бісурканя»

А нечисті кругом чортів тиск зібрався. Всеньку гору захарастила — і на маківці її повно, і по схилах, і навіть коло підніжжя кишить, там, де чагарі поросли й деревляччя. Тільки за Вернигором, де почет його стоїть, вільну місцину видко.

— От і зібрав я вас, аби вирішити, що з тим недолітком робить, — каже Вернигор.

Тут чортівня й заревла.

— Четвертувати його!

— На палю набити!

— У Пекло вкинуть, щоб сковороди розпечені до конця світа лизав!

— На Соловки заслати, щоб пахав, як Папа Карло!

— Пасть порвати!

Вернигор лапу підняв.

— Браття і сестри! — каже. — Шановні товариші! Чи ви дурні такі доправди чи в дурного зимували? Таж про те я вам товчу, що спершу зловити його треба, а тоді вже кару придумувати! Як спірвемо його, то що хоч учинимо… так штука ж у тому, щоб до рук його прибрати! То які будуть пропозиції?

Тут якась відьма і підняла руку.

— Ну-ну, — каже чортяка, — що в тебе?

— Спершу, — каже відьма, — перевірити треба, чи нема його серед нас. Раз він такий хитрий та змисний, то може десь тут ховатися!

— І як же се вчинити, люба сестронько?

— А просто! — каже відьма. — Ось, товаришу Вернигоре, папороті цвіт, що знайшла я торік у лісі. Відкриває він усе, що криється на землі й під землею.

Та й дістала з-за пазухи залізне пуделко.

— Ну, — каже Вернигор, — хоч одна розумна голова знайшлася в сім натовпі! Від імени чортячого бюра виголошую тобі подяку, товаришко.

— Із занесенням до особової справи? — питає відьма.

— Із занесенням! — каже чортяка. — А зараз давай тую коробочку мені.

Схилився Михась коневі до вуха й прошепотів йому кілька слів. А тоді міцніше стис повід у руці та й завмер.