Розділ «Книга друга Бісурканя»

— Куди?

— А от побачиш!

Прокралися вони попід причілком і стали коло вікна.

— Дивися ж, — каже дівча.

Глянув Михась, а відьма взяла рогача та й дістає якогось горщика з печі. Клекоче та бурхає в нім, аж вариво через вінця вихлюпується. От поставила вона його на лаві, взяла ночви, з вільхової колоди видовбані, та й вилляла туди вариво. Бурхнула пара на всю хату, й усе розпливлося, неначе марево. Заколихалася відьма в тім серпанку, випросталася, коси її стали як вороняче крило, лице гоже та біле, — стямитися Михась не встиг, як то вже не баба, що порохно з неї сиплеться, а прегарна дівка у вінку та вишитій сорочці.

— Ох, Матінко Божа!.. — зойкнув малий козак.

— Цить, — каже Леся. — Далі ще й не те буде!

Стоїть та дівка посеред хати, і тіло її коливається, наче зілля у воді. Аж от ступнула вона один крок, другий, й відірвалися її ноги від долівки. Злетіла вона під стелю, витяглася і зависла на мить, крутячи туди-сюди головою. А далі простягла руки вперед — та й шугонула у піч, де палахтіло жовте полум’я!

— Батьку Дажбоже, славен Трояне! — видихнув Михась.

А Леся й потягла його насеред обійстя.

— Дивися! — каже.

Та й показала на комин. Звідтіля зразу димом гунуло, потім полетіли золоті іскри, аж ось вилетіла й відьма. Зробила вона одне коло над хатою, далі й друге, та як махне руками — тільки й побачив малий козак, як обернулася вона цяткою в нічному небі.

— А тепер ходи за мною! — каже Леся.

Забігли вони до хати, вхопили тії ночви та й потарганили надвір. Гнідий підбіг до тих ночов, понюхав їх і заіржав тривожно.

— Ну от, — каже дівча, — пора тепер і в дорогу…

— То се і я полечу?! — питає Михась.

— Полетиш… — каже Леся.

— А куди?

— Збирається сьогодні вся нечисть на Лисій горі під Києвом. Будеш ти летіти за бабунею слідом, тільки не побачить вона, бо на тобі тая шапка. А як прилетиш, то вже сам дивися…

— А що, мушу я вслід за твоєю бабунею летіти?