Розділ «Книга друга Бісурканя»

— Повернешся до мене? — питає Михася.

— Як Бог дасть! — каже той.

Вмочило воно віхтя і втретє покропило їх.

— А капосним дівчиськом узивати не станеш уже? — питає Михася.

Той і рота розтулив, аби сказати, та завирувало все доокруж, засвистіло, — смикнула їх із конем якась нечиста сила й потягла через поріг, а потім у піч, а далі й викинула через комин. Озирнувся малий козак — над ним небо зоряне, а під ним хатка, дворище і дівча у білій сорочці, що махає рукою.

От окреслив він одне коло понад хатою, друге, а далі пхнув коня закаблуками та й полинув увись, де ряхтіли зорі й сяяв рогатий молодик.

VII

Довго летів Михась, правлячи коня понад Дніпром, що лиснів унизу вузенькою сяйливою стьожкою. Десь уже і відьма зустрітися мала б, та нічогісінько не видко було попереду — тільки птаство нічне то вище, то нижче од нього пролітало.

— Добре ж було б отак літати, — каже малий козак сам до себе. — Ні комарів нема, ні мошви…

А гнідий почув теє і собі щось хоркнув.

— Ага, — каже Михась, — і тобі сеє до вподоби припало? А певно, пішки ходити не треба, та й через річки пливати теж! Лети собі та й годі…— Та й посмутнів. — Шкода тільки тую бісурканю було покидати… Що вже розумниця, то аж-аж-аж! І писочок гожий, та й сама замашненька, нівроку… А приязне, а ласкаве! Ну, та може стрінемося іще, як Господь дасть…

Отак летіли вони десь із годину, коли ж унизу замрів якийсь город. Лежав він на Дніпровому березі; коло пристані видно було човни і байдаки поприв’язувані.

— Се, певне, Черкаси… — каже Михась. — А як летіти далі по Дніпру, то Києва таки не минемо!

Та й підбадьорився. Нічого, думає, Господь милостивий — як завдав на мене сюю ношу, то й допровадить, куди треба йому!

Як ось замріла попереду якась цятка. Дивиться малий козак, коли ж то відьма летить. Сама у струну витяглася, коси аж свистять за вітром, а сорочка біла лопотить, наче вода у лотоках. Буцнув Михась коня п’ятами та й про всяк випадок піднявся вище. Була на ньому шапка дідькова, та знав він, що у відьом нюх неабиякий, — іще, не дай, Боже, дух почує. От здогнав він її й відразу ж помітив, що летять вони із конем куди хутчій, ніж перед тим. В’ється внизу Дніпро, мов тая стрічка, пробігають балки, озера, та так прудко, що й око не встигає вхопити. Як тут і села вже стало видко по берегах Дніпрових. Густо їх було, що одне за другим пролітали, — і втямив Михась, що се вже й Київ близько.

Відьма тим часом ходу збавила і почала в діл спускатися. Зиркнув малий козак униз та й бачить: на кручах та пагорбах стоїть над Дніпром город. Золотом сіяють у місячному світлі маківки церков та монастирів, коло берега байдаків та чайок сила-силенна чорніє. Уздріла відьма той город та й узяла круто у праву руч, обминаючи десятою дорогою хрести на маківках церков і соборів. Летить за нею Михась та й бачить, що минули вони Київ і вилетіли за місто. Замигтіли внизу гаї, якась річечка. От узяла відьма ліворуч та й каменем пішла у діл, аж вітер у косах заскавулів.

Глянув Михась, коли ж унизу височить гора.

Похмура та страшна вона була. Біля підніжжя поросли чагарі та деревляччя всяке, а маківка лиса, мов коліно. Ллється з неба зеленкувате світло молодика, й видно у тому світлі, що на горі аж кишить нечистю.

— Ну, — каже Михась гнідому, — тепер, братіку, тримаймося!

Хоркнув кінь і полинув униз, услід за відьмою. Просто на очах росте Лиса гора — ось і дерева окремі вже можна розгледіти, й огні видно, що на її вершині горять, а потім і чортівню, котра плигає да казиться круг тих багать. Хтів було Михась окреслити коло над горою, та дідька лисого — потягла його невидна сила простісінько туди, де відьма приземлилася.