Розділ «Книга друга Бісурканя»

— Не знаю, Михасику…

А дідько регочеться та плигає на одній нозі.

— Ну, — питається, — по-доброму оддаси?

— Дідька лисого тобі,— каже Михась, — а не шапку! Жінку свою чортицю лякай, а не мене!

І сіпнув за поворозки та й дістав Троянів Ключ із-за пазухи.

— Отсе, — питає,— бачив?

Так і заціпла нечисть, уздрівши образ Матери Лади, що сяяв похмурим багрово-чорним огнем. Дідько роззявив свинячого писка, хтів було щось сказати, та й стулив його знову. А далі почав мінятися простісінько на очах: писок його поплив, стікаючи чорними краплями, роги охляли і звисли, мов два огірки, а ноги вигнулися, наче колесо. Ще якусь мить стояв він, хилитаючись туди й сюди, — та й осів додолу чорною купою. Не встиг Михась і оком моргнути, як розтеклася та купа калюжою дьогтю і всякла відразу ж у землю, наче й не було її.

Допіру сталося ото таке диво, ожила нечисть, що її дідько скликав, та й порснула на всі боки зі страшенним лементом та зойком. Загучало над полем, затріщало у лісових хащах, зірвався страшенний вітрюган, що мало з ніг обох не повалив, — а Леся й каже:

— А тепер тікаймо, хутчій!

Як добігли вони до озера, то на ньому місяць уже й золоту доріжку послав.

— О Господе! — каже Леся. — Он і молодик зійшов… поспішаймо ж, а то пізно буде!

— Чекай-но, — хекаючи, каже Михась, — дай оддихатися… Ще ніколи в житті так я не бігав!

Та й попадали обоє на моріжку. Озирнувся малий козак і бачить: зорі сяють у небі, риба скидається в озері, десь у гаю витьохкує соловейко… от не віриться, що в такому світі ще й нечисть може водитися!

— Ну, — питає в Лесі,— а далі що?

— А далі треба надіти шапку, — каже дівча.

Не хтілося Михасеві надягати те, що на дідьчій голові було, та мусив послухатися.

— Ну як, гарний я в ній? — питається.

— Ого, — каже дівча, — достеменний дідько — тільки хвоста іще вчепити! Ходімо ж до хати.

Та взяла його за руку й повела за собою. Ще здаля видно було, що в хаті світиться одним-одне вікно.

— Ага, значить, бабуня ще вдома… — каже Леся. — Устигли ми!