Розділ «Книга друга Бісурканя»

Та й узяла ті стеблини і сховала за пазуху.

— А тепер, — каже, — йди за мною! Тільки ж гляди, назад не озирайся!

Як вийшли вони з хати, то відьми вже не було надворі.

— Де се вона поділася? — здивувався Михась.

— Зілля пішла збирати, — каже дівча. — А нащо, то сам побачиш! Хутчій, хутчій за мною!

Так прудко вона ішла, що малий козак насилу встигав за нею. От поминули вони пасіку та й насилу помітною стежечкою вийшли у поле. На тому боці долини бовваніла дерев’яна церква. Прислухався Михась, аж ось і дзвін бовкнув.

— Там далі село в долині, а з того села люде ходять до церкви, — каже Леся.

— А чого ж вона за селом стоїть?

— Бо не можна тут оселі будувати. Отсе скільки око засягне, — показала в поле, — скрізь могили. А з якої вони пори, то сам Господь тільки знає… Та ж дивися: як зайдемо до церкви, то щоб ти не балакав до людей! А то не вийде в нас нічого… Второпав?

— Угу.

Була та церква стара-стара, аж гонт на ній почорнів і шули порепалися. Людей стільки набилося, що ступнути не було де. Стали Михась із Лесею коло порога та й дивляться.

— Он, — каже Леся, — бачиш?

Глянув малий козак, аж у натовпі сновигає щось чорне. На голові шапка золота, саме плюгаве та мале, що й дивитися нема на що. Всі люде як люде стоять, а воно гасає, мов дурнувате: того за вухо смикне, тому свічку виб’є, а того вщипне, що чоловік аж сахнеться та озирається на сусідів, хто б це таке міг утнути в святому місці.

— Се, — каже Леся, — дідько! Перед Зеленою Неділею приходить він до храму Божого, як вечірня правиться, і коїть ріжні капості. А ото на ньому шапка-невидимка!

— А як же ми його бачимо? — питає Михась.

— На Різдво закопала я три горошини й вужеву голову на покуті, а з них отсі стеблини виросли… Мають вони чарівну силу, то бачимо ми нечистого, а він нас — ні. Тепер мусиш ти зірвати з нього ту шапку і хутчій тікати надвір…

— І все?

— Та не все… — зітхнувши, каже Леся. — Тоді-то найтяжче й почнеться! Таж ти у нас козак, то покажеш, який з тебе лицар…

А дідько знай ґзиться та фортелі ріжні викидає. Як підійшов він ближче, то розгледів Михась, що шапка на ньому висока та гарна, мов корона, а сам він такий гидкий, що тільки плюнь! Писок свинячий, увесь чорною вовною заріс, і очиці маленькі та каправі. Ось підкрався він до якоїсь дівки та й задер їй сорочку по пояс. Зойкнула бідолашка й зашарілася, наче маків цвіт, — всі її гори та долини стало видко.

— Ну, — шепоче Леся, — се вже він і геть близько… давай!..