Розділ «Книга друга Бісурканя»

— Меду в нас є досхочу, кози держимо, а он у тому кінці долини жито посіяли… — каже Леся, опустивши очиці додолу.

— Вигадала таке! Батько мій січовий поліг, аби вчинив я те, що на віку мені написано, — а ти хочеш, аби я у сій долині на все життя лишився?!

— А що ти везеш?

Михась озирнувся навсібіч.

— А ти нікому не скажеш?

— Ні.

— Присягнися!

Леся притулила пальці пучками до серця.

— Спасінням душі своєї клянуся, вічним життям ув Ирі Дажбожому присягаюся, що ні слова не скажу нікому з того, що зараз почую!

— Добре, — каже Михась. Була то страшна клятва — хто порушить її, то буде кінця світа блукати чорними луками Триглавового царства. — Дивися ж!..

Та й потягнув за поворозки і дістав із-за пазухи Троянів Ключ.

Темна була та лялька, мов земля, та як упало на неї світло, то засяяла вона мов сонце, аж очам боляче було дивитися.

— Матінко Божа!.. — затуляючись руками, вигукнуло дівча.

Пішла брижами вода в озері, зашумів, залопотів ліс довкруги, зацвірінчало птаство у всіх усюдах, а стара верба заколихалася і простягла до них свої віти.

— Бачила? — питає Михась, ховаючи Троянів Ключ під сорочку.

Леся була бліда, мов полотно.

— Значить, прийшов у світ образ Матери Лади… — прошепотіла вона. — Ну, що ж, хай буде те, що буде!

— А добра з того буде небагато… — каже хтось позаду.

Крутнувся Михась, мов обпечений, аж поруч відьма стоїть. Мов із-під землі виросла, — ніхто й не зуглядівсь, як вона тут опинилася.

— А коли ж добро було в сім світі? — питається в неї Леся.