Розділ «Книга друга Бісурканя»

— Та й то правда… — каже відьма. І зиркнула на Михася. — Втямила я відразу, що недарма ти сюди забився, чортів сину… от тільки не думала, що така ноша на тобі!

— Сили небесні завдали мені сюю ношу на плечі,— каже Михась. — А ти, відьмо, не ставай мені на заваді.

— І так ти не вийдеш із сієї долини, — каже відьма. — Воно буде й добре — не принесеш лиха у світ!..

— Про яке лихо ти балакаєш, відьмуго? — питає малий козак. — Се образ Матери Лади, що сам Господь його сотворив, як ще світ був молодий! Як прийшов Троянів Ключ у світ, то вдяглася зеленню земля і зацвіло усе!..

Відьма й рукою махнула.

— Молоко в тебе на губах ще не висохло мені про теє розказувати! А ти, — зиркнула на Лесю, — бачу, вже лащишся до нього, мов тая кицька! А знаєш, що той Троянів Ключ в Україну принесе?

— Ні,— каже Леся.

— Ну, то йди до озера, так побачиш! Тільки гляди, щоб переполох тобі після того не довелося виливати, вража дівко!

От стало дівча над берегом, а відьма дістала жменю жита з хвартуха і сипнула у воду. Закипіло озеро, зашумувало, а тоді враз поголубіло й наче свічадо зробилося.

— На огненній річці Латир-камінь сяє, на тім камені Мати Нея смертну сорочку вишиває,— хутко заговорила відьма. — Вийду я не перехрестившись, удосвіта Богу не помолившись, до того каміня прийду, казати буду: «Матінко Неє, святая П’ятінко! Ти смертну сорочку вишиваєш, геть усе на білім світі знаєш, — і що було, і що є, і що буде ще. Покажи мені, що зо світом Божим станеться!» Хрест на мені, хрест на стіні, й уся я в хрестах, мов свиня в реп’яхах. А як брешу я, то нехай обернуся в камінь. Амінь.

Пішли брижі по воді, й знову зробилася вона мов дзеркало. Накреслила відьма у повітрі Коштрубове свастя й питає в Лесі:

— Що бачиш?

— Бачу… бачу пожар і ляхів побитих… — каже Леся. — Коні гасають без вершників…

Знову накреслила відьма Коштрубове свастя.

— Що бачиш?

— Палі понад шляхом, а на них люди нахромлені…— каже Леся. — Й князь їде на сивому коні! А страшний, що нехай Господь милує…

І втретє накреслила відьма Коштрубове свастя.

— А тепер що бачиш?

— Багна якісь, а коло них табор, валами обсипаний… — вже через силу каже дівча. — Гармати на окопі… Се наші, певне, бо хоругви малинові, а на них Дажбоже знамення… О Боже… рейвах у таборі! Тікають козаки через багна, а ляхи за ними… б’ють їх, рубають!.. А далі… далі кров, пожога… по всій Україні!

Та й заплакала.