Розділ «Книга друга Бісурканя»

— Доста, — каже відьма. Й до Михася: — Чув? Ото тим воно і скінчиться — поб’ють вас ляхи, розженуть по всій Україні, завдадуть її татарам у ясир, що й душі живої трудно буде знайти! Крови розіллєте стільки, що землі за нею не буде видко… а задля чого все теє?

А малий козак долоні за пояс заклав і живіт уперед випнув, мов той пан.

— Задля чого, питаєш? А я тобі скажу! На те кров ллється, щоб шаблі козацькі не ржавіли та душа козацька угору росла! А то розплодяться крамарі лукаві да гречкосії задрипані, да писаки — чорнильні душі! А кому вони треба? Нехай і весь люд вигине в Україні, а тілько жменя зостанеться, — так то лицарі будуть, а не казна-що!..

— Все одно ж прийшов сей Троянів Ключ у світ, бабуню… — несміло озвалася Леся, утерши слізки.

Відьма люто глипнула на неї.

— Дурепо ти, дурепо! Узуздріла козака та й розум згубила, еге? Розвісила вуха, мов телиця, да й слухаєш, що він тобі у тії вуха турчить? Троянів Ключ сей не для війни створений, а щоб земля родила та діти приходили на світ! Се ж образ Матінки Лади, а не Чорнобога! Як ллється кров на Україні, то плаче вона в Ирі Дажбожому гіркими сльозами!

— Брешеш, відьмо! — каже Михась. — Замкне сей Троянів Ключ коло, — і буде тоді те, що буде! А буде те, що Бог дасть.

Відьма й замовкла.

— Що ж, — каже урешті,— нехай… Вам жити на світі, а не мені.

Та обернулася й подибала до хати, підпираючись ціпком.

— Образив я її…— каже Михась.

А Леся своєю рукою його долоню накрила.

— Дарма, — каже. — Вона виведе тебе звідціля… хоч і сама того не знатиме!

— Як се?

— За тиждень Зелена Неділя, отоді й побачиш… А зараз ходімо в гай гуляти! Добре?

— Добре, — каже Михась.

Та й почимчикували у ліс, побравшись за руки.

От минув тиждень. Відьма ходила насуплена і не балакала до Михася, тільки сплюне було, як його побачить. Та Леся порядкувала в хаті за двох — і в печі топила, й кулешу варила, і навіть сорочку Михасеві випрала та полатала, бо геть була подерта. Як почав він її вбирати, то зиркнув на теє місце під ребрами, де стріла поцілила, — й побачив, що геть рана затяглася, тільки згоїна біліє, мов пташка дзьобом клюнула.

— Хутко ж воно в тебе загоїлося… — каже Леся, провівши пальчиками по тій близні.— Вмію я рани зціляти, та тут, видко, сила Божа над тобою чувала!..

— Господь милостивий, — каже Михась. — Умили мене водою з-під Золотого Ясена, то не страшне мені людське оружжя…