Розділ «Книга друга Бісурканя»

— Господе, твоя воля! Се ж відьми, що Матери Лади одцуралися… войовниці, гаддям оперезані!

А як же ви од них одборонилися?

Михась і розказав, як воно було. Як скінчив, то Леся й каже:

— Чула я про того лицаря, та віри не йняла, що так воно буває! А далі?

— Багацько ріжних див було з нами, — неохоче каже малий козак. — Аж отсе опинився у вас… раняний і вітер хитає мене! А треба їхати притьмом…

— Щось везеш? — здогадалося дівча.

— Везу… — каже Михась. Та й замовк.

Леся більше нічого й не питала. Аж тут відьма йде.

— А що, — каже, — устав уже? Живучий ти, вражий сину! Дивися ж, дівку мені не зобижай!..

— Та се, — каже Михась, — не дівка в тебе, а золото, бабуню! Таку гріх зобижати.

Баба і сплюнула.

— Знаємо ми вас, козаків… зразу добрі та божі, хоч до рани прикладай, а тоді як заставлять через шаблю скакати! Сердешна дівка скаче та знай слізьми умивається.

— Облиш, бабуню, — каже Леся. Й до Михася: — Тут жеребець твій тебе шукав… таке чинив, що не доведи, Господе, — бігає по всіх усюдах, іржить та знай дивиться, мов питає: де, мовляв, пана мого поділа?

— А де він?

— Пасеться коло озера.

Михась із присьби схопився.

— То ходімо хутчій!

Ще й до озера не дійшли, а гнідий уже Михасів дух почув. Заіржав, аж виляски пішли, та пастися покинув і наперестріч біжить.

— Здоров, друже! — каже йому Михась.

Та й за гриву обняв. А жеребець знай плигає на радощах та за вуха його хапає.