Розділ «Книга друга Бісурканя»

Засміявся Обух.

— Дай, Боже, тобі здоров’я, козаче… На те ж і діти народжуються, щоб учинити те, чого батьки не встигли! А зараз давай полем поїдемо, щоб не угледіли нас із вежі кляті ляхи…

Та й завернули у якусь балку. Сиро там було і грузько, та, певне, їздили тудою кіньми, бо геть дно столочене копитами. Петляє та балка, то туди, то сюди завертаючи, а Обух знай коня поганяє. Аж раптом занепокоїлися жеребці, захоркали. Не встиг характерник коня осадити, як махнув крильми його крук і крикнув застережливо.

— Назад! — крикнув Обух.

І коня завернув, та запізно, — виїжджає з-за скруту цілісінький гурт ляхів із ротмістром на чолі. Усі в панцирах та шапках залізних, а в руках списи з прапорцями. Угледіли Михася з характерником та й притьмом до них.

— О, — каже ротмістр, виважуючи у руці будзигана, — гарна рибка нам у невода попалася! Хто такі?

Обух у сідлі випростався і рукою вперся у бік, наче той пан.

— Гонець із листом од кошового Війська Запорозького до його милости гетьмана Потоцького! А се мій джура, — каже, киваючи на Михася.

Ротмістр і головою покрутив.

— А чого ж сам їдеш, без козаків?

— Такий розказ у мене, — каже характерник.

— Ох, козаче, не бреши! Не розказ у тебе, а друге щось на умі,— каже ротмістр. — А глейти маєш?

— Маю, — каже характерник.

— Ану покажи!

Сягнув Обух у тороки та й добув два перепускні листи, що виправив заздалигоди у кошовій канцелярії. А ротмістр зиркнув на них та й каже:

— Ага, листи в сумці, а чорт на думці! Що ти мені отсе показуєш, га?

— А що?

— Від пана Гурського, котрого комендантом король настановив на Хортиці, треба листи мати для проїзду на волость! А сії ваші січові бомаги можеш у чоботи собі замість вустілок послати — тепліше буде! — І махнув рукою. — Гайда з нами!

— А то нашо? — питається Обух.

Ляхи й зареготалися.