Розділ «Книга друга Бісурканя»

— Чого в балці ховався?

— Не ховавсь я, — каже характерник, — а прямував до Сухого хутора, що на Самарі. Балкою ближче буде.

— А з Січи хто тебе послав?

— Кошовий.

— Куди?

Обух підняв голову, й очі його зблиснули.

— У глейтах теє написано, вацьпане![46] Чого перейняв нас та до хурдиги вкинув, наче харцизів яких?

Полковник посміхнувся.

— Хитрий ти, мугиряко! Та ще й не таких ламав я, втямив? Що з тебе за післанець, як їдеш сам-один та ще й із глейтами, котрі собачого хвоста варті? А того листа, що пану коронному гетьманові заадресований, ти читав?

— Неписьменний я… — каже характерник, понуривши голову.

Полковник простяг руку, й один із чатових подав йому цидулу з печаткою кошової канцелярії.

— Ось, — каже полковник, — дивися, що ти віз!

Та й розгорнув тую грамоту. А там і слова немає, сам чистий папір.

— І що тепер скажеш, козаче?

Мовчить характерник, мовчить і Михась.

— Не хочеш балакати? — питає полковник. І кивнув на чатових. — Ану давайте того вилупка!

Знову загупало в кандигарні. Дивиться Михась, аж одчинилися двері — заходить до льоху жовнір із голою шаблею, а за ним якийсь хлопчак у жупані до п’ят.

Узяв полковник смолоскипа та й підняв угору.

— Барабаш!.. — зойкнув Михась.

— А, впізнав-таки! — каже полковник. Й до Барабаша: — Вони?