Розділ «Книга друга Бісурканя»

А той і щоки надув, наче ховрах.

— Вони, вони… не сумлівайтеся, ваша милість! Отсе, — показав на характерника, — той, що Обухом зветься. Знахар він і єретик, що таких і на світі мало єсть! Проти Господа блюзнить і з чортами накладає. А сей, — на Михася показує,— лигається з ним. Обоє ясновельможного короля і всієї Річи Посполитої вороги перві!

— Ти мізки мені не забивай, — каже полковник. — Куди вони їхали?

— На волость, звісно! — каже Барабаш.

— Нащо?

— Ворохобу зняти проти мостивого панства! Отсей, — показав на Михася, — носить на собі поганський знак, що йому від чортів дістався. Як принесе його в Україну, то такий веремій закрутиться, що вже й не поправиш нічого!

— А сей? — кивнув полковник на Обуха.

— А сей помагає йому.

Подумав трохи полковник.

— Від кого усе це ти знаєш? — питає Барабаша.

Той знову надувся, мов банька на воді.

— Вельможний пан Мурмило, дворак ясновельможного князя Яреми Вишневецького, мені про все це повідав і до вашої милости послав, щоб їх затримали в дорозі! Завтра власною персоною він до вашої милости приїде й забере обох сих голодранців. А зараз у заліза їх обох треба забити, аби не вкоїли чого!

Полковник зиркнув на Михася.

— В тебе той знак?

— Угу, — буркнув Михась.

— Покажи!

Повагався малий козак, та врешті потяг за поворозку і дістав Троянів Ключ із-під сорочки.

Допіру витяг він його, як засвітився, засяяв Троянів Ключ багрово-чорним світлом, аж відкиди на стіни упали. Все червоне зробилося — і чатові, й оружжя їхнє, і Михась із характерником.

— Єзус-Марія!.. — видихнув полковник.

— Чаклунство се прадавнє, ваша милість! — каже Барабаш. — Не доведи, Господе, його до рук узяти — таке лихо скоїться, що й казати шкода. Тільки мій пан може впоратися з ним, бо в отців-єзуїтів навчився чаклунство ріжне одвертати…