Розділ «Книга друга Бісурканя»

— Полюбив він одну поляницю і шукає її тепер. А що з Иру ніхто не вертається, крім самого Дажбога, то приходить той лицар марою на землю, з імли й туману зітканий… Скрізь, де він проїде, розбігається вража сила вусебіч, а вогонь і вода розступаються перед ним.

— А тая поляниця де?

— Немає її давно. Може, десь і є вона, та вже іншу личину має… Як зрадили поляниці Матер Божу, Пречисту Ладу, то прокляв їх Господь, що обернулися вони бісурканями. Живуть ті бісуркані вічно, та втіхи з того не мають, бо кому вони треба? Страшні та кощаві, що гляне на них козак — та й сплюне, хоч би й сім год скоромного не куштував.

— То се тії поляниці опали нас коло порогів? — питається Михась.

— А хто ж іще! Аби не той богатир, то пропали б ми з тобою ні за цапову душу. І Троянів Ключ пропав би з нами…

— Так бісуркані ж нечиста сила! — каже Михась. — Хіба здужали б вони Троянів Ключ відняти?

Зітхнув характерник.

— В тім то й річ, — каже, — що нечиста сила вони… Є, сину, нечиста сила, а є злий дух. Нечисть — се люде, котрі Чорнобогові служать, а злий дух — то поріддя пекельне: нави, чорти, біси, змії та ще багато дечого… Відьми, чарівниці й бісуркані до людей належать, то не страшний їм Дажбожий Ключ.

— То, значить, бісуркані — се нечиста сила, а чорти — злий дух? — перепитав Михась.

— А певно! Се люде вже забулися та нечистю й тих, і тих узивають, а за ними і я повторюю…

— Так і Мурмило людиною є, а Троянів Ключ не годен одняти!

Похитав головою характерник.

— Запродав він душу Триглавові, то зробився чортом! Не людина то вже…

Замислився малий козак.

— Стільки того лиха не землі… нехай Господь милує! — каже урешті.

— На те й козаки і Січа Запорозька, — каже характерник, — щоб теє лихо одвертати! Спи вже, а то завтра в сідлі дріматимеш.

Михась і послухався. Укрився з головою, бо комарі так і дзижчали кругом, та й заснув, як убитий.

IV

Ще тільки сіріти почало, як осідлали вони коней і за півгодини полишили о ліву руч Дзвонецький поріг.

— Гарні тут місця, — каже характерник, — звіра і риби подостатком… Живуть у сім краю козаки зимівниками, та ліпше, щоб не бачив нас ніхто!