Стрепенувся характерник та й каже Михасеві:
— А тепер — на той бік, хутко!
— Як се? — питається малий козак.
— Не питай, а жеребця бери мерщій — і за мною!
Та й ухопив коней за повід і потяг притьма униз.
Спустилися вони зі скелі та й подалися через пороги, де ото лицар щойно проїхав. Веде Михась свого жеребця й роззирається наполохано — ану ж бо рине зараз Дніпро, то змете їх ураз! Тільки стоїть вода перед порогом, і небо у ній відбивається, немов у свічаді. Й тихо-тихо, як перед кінцем світа.
— Хутчій, хутчій! — каже характерник, а сам через плече зиркає.
— А що? — питає Михась.
— Дніпро зараз рушить, от що!
Насилу добрели вони до берега, як ожила вода, поповзла поміж камінням, наче розплавлене шкло, побігла тоненькими струмочками, задзюрчала, залолотіла, заголосила, падаючи з лави на лаву, з уступа на уступ; спотикаючись та збиваючи ноги об скелля, видряпався Михась на берег, уперся і щосили потягнув до себе жеребця, що хоркав та озирався назад переляканим оком; і допіру він затягнув його на кручу, як зі страшенним гуком обвалився Дніпро на пороги, бурхнув зеленою хвилею, що підлетіла вище од найвищих скель, геть обіллявши Михася з характерником, задвигтіла земля, заревів Ненаситець, аж на сто верстов стало чути його, — а Обух на коня вискочив і каже:
— Погнали звідсіля, хутчій!
До самого смерку мчали вони, не зводячи духу, що з коней і мило вже почало падати. Як сонце геть сховалося за обрієм, доїхали до Вороної річки та й звернули у поле, подалі од Дніпра.
— За сею річкою тут-таки і Дзвонецький поріг, — каже характерник. — Треба було б його минути ще за дня… ну, та Господь милостивий!
— А то чом? — питає Михась.
— Ждуть нас там уже чорти не дождуться! Але дуля їм дістанеться…
Як надибали затишну галявину поміж верб, то Обух коня спинив і звелів розкладати багаття.
— А що ж воно ото за диво таке було коло Ненаситця? — питається Михась, як вони вже повечеряли.
Помовчав характерник.
— Чув я про сеє з’явисько, — каже урешті,— та як по правді, то не вірив, що таке буває… Великі ж дива твої, Господе! Се один з тих лицарів, що воювали проти Чорнобога. Створив їх Господь на горі Заруб коло Дніпра, і числом було їх семеро. У Дикому Полі, де на ту пору тільки дим та попіл курівся, чекало на них військо Триглавове. Зібрав клятий нечисту силу з усіх кінців світу — і чортів, і навів, і відьом, і перелесників, і ще силу-силенну інших потвор, що ти собі й уявити не можеш таких… Коло річки Самари, за Кодацьким порогом, сталася тая битва. Розбили богатирі всю нечисть, витоптали її кіньми, що й сліда її не лишилося на землі. За вірну службу взяв Батько Троян тих лицарів до Иру Господнього, та один із них раз на сто год приходить на землю…
— А то чого? — питається Михась.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Чигиринський сотник » автора Кононович Л.Г. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Книга друга Бісурканя“ на сторінці 18. Приємного читання.