Розділ «Книга друга Бісурканя»

— Ого, сину, — каже характерник, — ще й не те буде! Як будеш козакувати у Великому Лузі, то годуватимеш їх що день Божий…

— Спинитися треба, — каже Богун. — Геть коні потомилися — насилу ногами переступають…

От стали вони коло якоїсь річечки, розсідлали жеребців і пустили їх пастися. А самі їдла дістали з тороків, посідали та й обідають.

— Послухай-но, сину, — каже характерник Михасеві,— а скажи-но мені таке: хто ж се таки збудив тебе, як ото клята відьма нас жаб’ячим молоком напоїла?

— Таж бісурканя ота мала, — каже Михась. Та й розповів, що то йому за сон приснився.

Зглянулися запорожці поміж собою.

— То скільки ж їй год? — питається Обух.

— А як і мені отсе!

— Золота якась дитина! Таланить же тобі, козаче…

Михась і пирхнув.

— Таланить!.. — каже. — Який там талан — баба вона і єсть баба… нема за що й балакати!

— Та воно так, — озвався Богун. — Тільки ж відкіля того люда в Січі візьметься, коли з жіноцтвом діла ми не матимемо?

— А що?

— Таж як усі козакувати стануть, то дітей не буде!

— Велике діло! — каже Михась. — А ми так учинимо: ото покозакував трохи, покозакував, а тоді пішов у капусту, знайшов там дитину — та й на Січ її вези! Просто все.

Як зареготалися запорожці, то аж птаство на болотах знялося хмарою.

— Ні,— каже Богун, — таки не скучиш із тобою, козаче!.. Значицця, у капусті знайшов — та й діла всього?

І головою покрутив.

— Ти, — каже Богунові характерник, — не кепкуй із хлопця! Забув, як співається ото про нас:

Славні хлопці,