— І все?
— Та забувся вже… не в пам’ятку мені воно!
Богун і рукою махнув.
— Дівка його три рази з халепи витягла, — каже, — а він і лице її забув! Ото козак…
— Добре, — каже характерник, — годі балакати… коней підпасли, то гайда! До переправи ще шмат дороги.
Ночували вони у Переяслові, а вдосвіта були вже знов на конях. Як дісталися на Дніпровий берег, то спинив характерник свого жеребця і каже:
— От і приїхали…
Звивався в тій місцині Дніпро крутою дугою, огинаючи півострів, де виднів монастир і хати, розкидані круг нього. Де-не-де скелля стриміло коло берега, а далі вал тягнувся, та такий давній, що вже й хабуззям поріс. До руського берега було тут геть близько, та й дно плитке,[59]— як придивився Михась, то побачив, що тільки на бистрині доведеться коням пливти.
— Отсе, — каже характерник, — давній брід, що ним ще половці переправлялися та шеремети… Пролито ж тут нашої крови!
Та й рушив конем у воду, а за ним Михась із Богуном. Як дісталися на правий бік, то Богун і питає:
— А що, в Трахтемирові станемо?
— Ні,— каже характерник. — Спішити треба, бо діло не жде…
І вдарив коня нагайкою. Учвал промчали вони через Трахтемирів, минули монастир козацький, де раніш запорожці старі доживали віка, та й ну ж бо жеребців поганяти. Одне село проїхали, друге, аж забовваніла перед ними височенна гора. Збавили ходу козаки, й побралися коні під гору, хоркаючи та сапаючи тяжко.
От виїхали на маківку. Глянув малий козак округи й немовби всеньку Вкраїну побачив: лежить перед ним Дніпро голубою стягою, що губиться ген-ген удалині, видніють степи, гаї та озера до самісінького обрію, а по всьому півострову могили височать, пагорби якісь, села та вали давнезні, що й бозна од якої пори вони.
Злізли запорожці з коней і шапки познімали.
— Отсе, сину, — каже характерник, — гора Заруб — найсвятіше місце на нашій землі… Звідціля пішов люд козацький і вся Україна почалася звідси. Як світ ще був молодий, створив тут із глини Господь первого чоловіка. Засновав той кріпость на сім пагорбі, а в ній храм Дажбожий стояв. Двадцять віків уже тому, як узяли його копієм шеремети і розруйнували дощенту…
— Як же се воно було? — питає Михась.
Зітхнув Обух.
— Як прийшли шеремети на нашу землю, то заправляли у них жінки, а на хоругвах їхніх Баба-Яга була змальована, котора ще прозивалася Москва або Москова! З усієї Вкраїни зійшлися богатирі та поляниці й билися коло города Голуня з тою навалою. Як розгромили їх шеремети, то вціліла хіба сотня воїнів. Одступили вони на правий берег і замкнулися в Зарубі. От облягли їх ті шеремети та й кажуть: «Оддайте Ключ Дажбожий, то подаруємо вас життям і підете собі вільно…»
— І що ж? — питає Богун.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Чигиринський сотник » автора Кононович Л.Г. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Книга друга Бісурканя“ на сторінці 104. Приємного читання.