Розділ «Книга друга Бісурканя»

— На все Божа воля! — каже Михась. — А я тільки слуга його оружний.

— Ну, то гляди ж бо!.. Марне твоє діло буде, бо зведеться все воно у нівеч…

Тут і згадав Михась, що йому Обух коло Ненаситця казав.

— Живу я тут і зараз, то й роблю, що змога моя, — каже чоловікові.— А хто після мене житиме, то нехай більше утне…

— Та й то правда!.. — каже дід. І знову замовк.

— А хто ж наступний у колі Трояновім? — питає Михась перегодя.

Простяг той руку і показав на татарський берег.

— Отам, — каже, — де Ворскла тече, був город Голунь… Зустрінеш там ту, що й од мене старіша, та вічну молодість дала їй Матер Божа!..

Знову застугонів вітер, і зашелестіла сива ковила, нагинаючи свої китиці.

— То вже кінчай те діло, що задля нього прийшов… — каже дід.

Потягнув Михась за поворозки та й дістав на світ Троянів Ключ.

Темна була тая лялька, мов земля, та як упало на неї світло, то засяяла вона, як сонце, що й очам боляче дивитися.

— Еге ж, се він і є…— каже дід. — Слава ж тобі, Господе, що все вже кінця добігло!..

Та руку простягнув і доторкнувся пальцями до тої ляльки.

— Що ж, — каже, — бувай здоров, козаче…

— Куди ж ти ідеш?

А той і показав ціпком на гострий пагорб, що насилу мрів удалині.

— Он Дідів шпиль… Одколи світ засновався, усі волгви Дажбожі там лежать. Пора й мені вже туди…

— То прощавай, — каже Михась.

Та й уклонився йому в пояс. А випростався, то волгва й сліду вже не було — щез, наче димом розвіявся.