Розділ «Книга перша Тінь Триглава»

— В тебе ж і наймити — чисті зарізяки! — каже Шкурлат. — Такі й на Січі не послідні були б…

— Тільки що їм там було б робити… — каже Барило, наминаючи холодець. — Голод у Запорожжі, батьку. Ні хліба, ні соли, ні тютюну — хоч запали. То ми оце й подалися на волость…

— Пристанемо до якого пана у надвірне військо та перезимуємо, — каже Шкурлат. — А за першої трави — чує моє серце! — знов якась буча зведеться…

Старий знов узяв глека і поналивав чарки.

— То давайте ж, — каже, — вип’ємо на погибель клятим ляхам!

До пізньої ночі поминали запорожці свого побратима. Як обляглися вже спати, надів Чурай шапку, люльку запалив і вийшов надвір.

Над степами лютувала хуртовина. Сніг валив такий, що за десять кроків світу білого не було видно. Свистів і квилив шарпкий вітер поміж коморами та повітками, а десь за річкою підспівувала йому вовча зграя.

Пройшов козак до кошари, глянув, чи добре стайню замкнено, і поторгав засув на брамі. А тоді постояв на ґанку, пахкаючи люлькою, і вернувся до хати.

Почула Горпина, що він вештається в сінях, та й виглянула з покоїв.

— А що Михась? — питається в неї Чурай.

— Як Бог дасть, то буде жити.

— Де він?

Кивнула молодиця рукою та й запровадила старого до кімнати. Зайшов він і бачить, що до сволока вже колиску вчепили і хусткою її запнули.

— Як воно таку дорогу видержало, ума не приложу! — каже Горпина, одкидаючи запинало. — Та, певне, судився йому довгий вік на сім світі…

Заглянув Чурай у колиску і бачить: спить козак і хоч би що йому, — мовби й не їхав двадцять днів на коні крізь морози та хуртовини. Горічерева вклався, руки розметав і сопе, мов бичок.

Нічого не сказав старий запорожець — дістав з-під поли запоясника, якого добув колись у Туреччині, і поклав онукові під подушку, щоб залізо від напасті оберігало. А тоді перехрестив колиску і, тихо ступаючи, подався до свого покою.

II

От минуло років з кількоро. Підріс Михась, і такий лицар із нього вдався, що й у самого гетьмана міг би джурою бути. Ізмалку знати було, що то козацького коріня дитина: у п’ять год уже верхи на коні гасав, у сім год із лука поціляв, що куди тобі, а як зачне було шаблею ріжні фехти витинати, то й старі козаки дивуються. Та, видається, перевелися гетьмани в Україні: після Павлюги піднявся Остранин, вигнав ляшків із Переяслова, військо їхнє розбив, та зрадою його захопили в Каневі й на горло скарали разом зі старшиною. Принишкло Запорожжя, наче той вовк у лігві. Долітали на хутір чутки, що на Масловому Ставі взяли ляхи січове братство у шори, та так загнуздали, що й не продихнути. А пани зі шляхтою почули теє та й розгулялися, мов тії свині в городі. Розповідали заїжджі гендлярі та лірники, що городових козаків у наймитів своїх обертають, псів заставляють глядіти, двори замітать та гній возити — і все теє на глум, щоб і саме звання козаче спаплюжити да потоптати! Ще гіршими були од них недоляшки, оті Потоцькі, Жовковські та Вишневецькі, що в католицтво перекинулися та хотіли увесь люд хрещений своїми кріпаками вчинити. Гуляли кляті ляхи, мов на вмируще, бо вже здавалося їм, що ніколи тая Січ не встане; тільки Чурай головою хитав, бо знав, що не сидітимуть тихо ні городовики, ні запорожці,— сорок год тому такого огня вкинув Наливайко поміж козацтво, що не згасити було його повік.

Під ту пору ішов Михасеві вже дев’ятий год. Чи кепсько, чи лепсько, все ж таки якось жилося на тому хуторі, аж настала зима, котрої і найстаріші люде не пам’ятали. Після Маланки почалася така хуртовина, що світа білого не було видно. Лютувало те нещастя сім днів і сім ночей, а як ущухло, то вдарив кріпенний мороз, од якого репало деревляччя і в повітрі плигали жалкі мигтючі скалки. Стара дерев’яна хата вночі рипіла і тріщала всіма шулами та сволоками, двері до ранку обростали білим пухнастим інієм, і як їх нарешті вдавалося одчинити, на силу Божу відірвавши від одвірка, то з сіней бухала густа біла імла. Звірота польова немов подуріла і почала шукати рятунку на обійсті: налізла до хати сила-силенна мишви ріжного роду та виду, а затим стали переселятися у повітки та ожереди і ховрахи, їй-бо, такого і світ не бачив! Як на лихо, розвелося ще й до гибелі вовків. Чутки ходили, що в Охматові вовчі тічки посеред білого дня на ринку роздирають людей; під Виноградом їх стільки зібралося, що війт узброїв усіх чоловіків у рушниці та мушкети і вчинив на сіроманців достеменну облаву. Балакали, ніби не вовки це, а вовкулаки, якими поперекидалися ляхи да уніяти, щоб весь православний люд під корінь зо світа звести. Ще балакали, ніби то мерці повставали з давніх могил, яких на правому березі річки Красилівки, де Чураїв хутір стояв, була сила-силенна, і тепер бродять у вовчій подобизні, щоб натлитися живої крови. Не знати було, правда тому чи ні, бо люди такі, що збрешуть і багато не візьмуть; аж якоїсь днини прийшла вовча тічка і під хутір.

Дід саме надворі був та й кинувся притьма до хати, як загледів теє лихо.