— Беріть порох, кулі… все оружжя, яке є! — гукає до наймитів.
— А що там такого? — питає Михась.
— Вовки нас опали!
Скотився Михась із печі та за дідом. Як вибігли вони на ґанок, то на кошарі й стріхи не видно було — тільки сірі спини вовтузяться.
— Набивай мушкети! — каже Чурай онукові.
А сам як бабахне із горлача цілою жменею куль — вовківня так і покотилася зі стріхи. Вавкання та скавуління таке знялося, що хоч вуха затикай.
— На ось-о! — каже Михась та й тицяє дідові набитого мушкета.
Коли ж тут підскакує до ґанку здоровезний сіроманець. Уже й пащу роззявив, а Михась ухопив пістоля та й гýкнув йому простісінько в пащу.
— Діду, — кричить, — діду, я його забив!
А старий тільки зиркнув на нього.
— Заряджай, — каже, — оружжя… ще не край!
Коли ж і наймити наспіли з огневою стрільбою. Всеньку ніч воювали вони з тою вовківнею, бо збіглася її тьма-тьменна, аж пополудні другого дня уступилися сіроманці з обійстя й, завиваючи, довгою ґерелицею[12] погнали через річку на Дрижиполе, — а дід із онуком раптом утямили, що мороз пересівся й настала одволога.
Химерна погода бувала за тої старосвітчини! Під вечір повіяв вітер із Криму, і за кількоро день прийшла така теплінь, що всі річки перетворилися на справжнісінькі потоки. На Стрітення снігу й признаки вже не було; лягма лежали торішні трави у полях, а на Дрижиполі знову закрякали качки, що зимували в комиші. Як минуло Благовіщення, то земля вже травою вкрилася і так протряхла, що можна було й із плугами виходити у поле.
Отоді й сталося з Михасем диво, про яке потім довго на хуторі балакали.
Якось увечері погнав він пасти волів за річку. Поки брід переїхав, поки випряг паровицю та ярмо зняв, уже й темно стало. Пішли собі воли попасом, а Михась ліг у драбиняку і руки за голову заклав. Так натомився малий козак, що не зчувся, як і заснув.
Прокинувся він од того, наче хтось його під бока штовхнув. Дивиться, а кругом видно, як удень.
«Оце заспав! — думає собі Михась. — У полі, напевне, вже й заждалися мене… ото, скажуть, ледацюга!»
Та виліз притьмом із драбиняка, волів запріг і гайда до річки. Як під’їхав до броду, то спинилися воли напитися. А Михась у небо глянув та й бачить, що стоїть над обрієм кружало, червоне, мов жар.
«Та що се таке зо мною! — злякався малий козак. — Се ж місяць зійшов, а я воли запріг та в поле їду! Хто ж се зо сну підняв мене?!»
— То я тебе збудив, небоже, — озвався хтось іззаду.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Чигиринський сотник » автора Кононович Л.Г. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Книга перша Тінь Триглава“ на сторінці 11. Приємного читання.