Розділ «Книга перша Тінь Триглава»

— Нехай же земля йому буде пухом! — каже Барило. — Добрий козак був, хоч і характерний трохи!

— А то чом? — питається Чурай. — Наче не водилося характерників у нашому роду!

Зітхнув братчик і оселедця скуйовдив на голові.

— Дивні дива кояться на сім світі, батьку! Чи то вже кінець йому приходить, чи просто карає нас Господь за гріхи… Про твого внука річ тепер піде.

— Як се?

— Так вийшло, що й під Кумейками, і в Боровиці були ми разом із твоїм Петром. Як почали ляхи торгуватися за козацькі голови, то зізнався мені він, що є в нього син… Мабуть, каже, мені вже не жити на світі. Як оддадуть мене на смерть, то забери Михася та одвези в Україну, до роду нашого. І персня свого дав. Отсей перстень, каже, приведе тебе до Остатньої кріпости, що стоїть у Дикому Полі. А хто там живе, то сам побачиш…

Чурай спохмурнів.

— Чув я про тую кріпость. Казали, там і живуть отії діви-поляниці, що вічну молодість їм Господь подарував…

— Не застали ми їх живими, — каже Барило.

— Та й що?

— Певне, стояла там кріпость, та тільки згарище натомість курілося… І діви тії побиті були та порубані. Вроди небаченої, коси мов золото щире, у панцирах дорогих та кольчугах. Згадав я тоді, як січові діди казали, що як запізнається хто з поляницею, то за все на світі забудеться — і батька з матір’ю покине, й товариство, і Січ… Ну, та дарма. Як роззирнулися ми з хлопцями, то, бачимо, недавнечко тая битва сталася! На снігу од пожарища сліди вервечкою — таке, наче стадо вепрів пройшло. Хтів і я назад вертати, та був поміж нами один козак, якого Дряпайлом звали, чаклун та ворожбит. От і каже він мені, що, мовляв, нечисть тут побувала, та недалечко втекла — як доженемо її, то заберемо дитину. Не зовсім так воно, правда, вийшло, бо гонили ми їх півдня. Аж коло Базавлуцького пралісу перейняли. Он Гармаш перший їхав… — кивнув на козака з перев’язаною головою. — Стримав коня та й каже: «Пане курінний, гляньте ж бо»! Зиркнув я — та й очі витріщив од того чуда…

— Багацько див у Пралісі! — похитав головою Чурай. — Бісуркані то були, которі на вепрах їздять верхи, еге?

— Та вони ж таки! — потвердив Барило. — А ти відкіля знаєш?

Зітхнув Чурай.

— Вік звікував я на Січі, то чимало всього довелося побачити! Химерний той край, бо є він межею поміж сим світом і Иром[8] Дажбожим. А ще, казали січові діди, межує він і з Пеклом, де клятий Чорнобог править. Недарма стільки нечисти на Базавлуці водиться…

— Та певно, певно… — каже Барило. — Хтів Дряпайло домовитися з ними, та хіба з пекельним поріддям добалакаєшся? Три слова не встиг сказати, як поцілила його клята бісурканя ганджаром[9] навкидя! А ми тоді не довго думали — вдарили на них і рознесли на шаблях, що й одна душа не спаслася!..

— Відбивалися вони до остатнього… — укинув Шкурлат.

— Вміли меча з руки в руку перекидати, кляті пекельниці! — кивнув Барило. — Страшні та кощаві, як ті мерці, а рубалися мов несамовиті… Як скінчився той бій, то заквилило щось поміж трупами. Взяв я той сповиток, а в нім дитина була, що по неї ми їхали…

Довго мовчав Чурай, понуривши чубату голову.

— Бачу я, — каже урешті,— з нелюдськими силами Петро мій водився… А хто з ними до спілки стає, той довго не задержиться на білому світі. Чого ж він отсе не обзивався стільки год?