Розділ «Книга перша Тінь Триглава»

Чурай і на лиці перемінився.

— Ну, заходьте… — каже урешті. Й до наймички: — Горпино, а ке лиш сюди!

— А що? — питається вона.

— Візьми дитину і глянь, що там їй треба… А дівкам загадай, щоб хутчій на стіл подавали! — І до Барила: — Хрещений він?

— Хтозна, — каже той.

От зайшли вони до світлиці. Барило шапку зняв, перехрестився до образів як годиться, а тоді кинув її об землю та й заплакав.

Здивувався Чурай, бо не ті люде були запорожці, щоб марно за чим побиватися. Та й козака знав ще ізмалку, і був той мов кремінь, — хоч ножем ріж, а він тільки реготатиметься.

— Гей, сину, — каже, — та що за лихо тобі скоїлося, що ти отсе сльози ручаями розливаєш?!

А Барило й показав на козаків, що стояли коло порога.

— Ото, — каже, — батьку, все, що від нашого куріня лишилося!

— Як це?!

— Сорок день уже тому, як побив нас Потоцький біля Кумейок, що насилу третя часть війська вціліла. А коли замкнулися ми в Боровиці, то голота, щоб од смерти одкупитися, видала йому Павлюгу-гетьмана і всіх значних козаків…

Чурай сумно покивав.

— Так і Наливайка колись на смерть оддали!..

— Гетьманові ляхи живцем з голови шкуру злупили і натоптали половою, — понурившись, провадив Барило. — Старшині голови поодрубували і виставили на палях у Ніжені, Батурині, Умані та Черкасах. А гетьманової голови опудало у Чигрині стоїть…

— А Петра ж мого як убито?

— Правою рукою був у гетьмана, то разом з ним смерть прийняв у Варшаві.

Отсе сказав Барило та й замовк. Тихо зробилося в світлиці, лише чутно було, як хуртовина стугонить надворі.

— Що ж, — каже нарешті Чурай, — на те і кров у запорожців, щоб її проливати… Давайте ж пом’янемо козаків, — нехай прийме Господь їхні душі в свої покої, де щурі да пращурі наші вічно бенкетують!

Як ось і Горпина з дівчатами стіл накрила. Посідали запорожці на лавах та й по першій чарці налляли.