Розділ «Книга перша Тінь Триглава»

— Казки любиш слухати?

— А певно! — каже Михась.

— От і я тобі казку розкажу… тільки все, про що мовиться в ній, щирою правдою було. Давно-давно, із нащада світа, не було ні неба, ні землі,— почав Обух. — Було тільки синє море, а над морем тим літала Матінка Лада, Пречиста Панна, одним-одна як палець. От народила вона од духа Божого братів-двійнят — Дажбога і Чорнобога. Як уродилися вони на світ, то були геть однакові, й не знав ніхто, що один добро чинитиме, а другий лихо коїти буде… Як підріс Дажбог, то обернувся в сокола, а Матер Ладу вчинив голубкою. Сіли вони на тому яворі, що посеред моря стояв, та й сидять…

— І штукар так розповідав, як вертеп той клятий нам показував! — каже Михась.

— Розповідав, та неправду, бо на свій штиб усю цюю казку перелицював, либонь! — каже характерник. — От вирішили Господь із Матір’ю Божою світ засновати… Та щоб землю вчинити, треба було піску дістать, а він був на дні морському. Пірнув Господь у море один раз, пірнув другий, пірнув і третій, та не подужав до дна сягнути. Що ж його робити, думає. Аж де не взявся клятий Триглав. Дістану я, каже, вам піску з дна морського, а що за теє мені буде? Не знав тоді Господь, що брат його нечистим духом дихає. Що захочеш, каже, то те й дам я тобі, братіку! Зрадів клятий Чорнобог та й пірнув у море. Як виніс він піску, то посіяла його Матінка Лада і сталася земна твердь. Пірнув клятий удруге на дно до моря та й дістав синього каменя. Як посіяла його Матінка Лада, то сталося небо, а на небі сонце, і місяць, і зорі та зірниці…

Побачив теє клятий Чорнобог, та й заздрісно йому зробилося. А що, думає, хіба я гірший? От послав його Дажбог утретє на дно морське. Пірнув клятий, набрав жменю піску та й запхав собі до рота. Створю, думає, собі я землю та й пануватиму на ній, аж поки світ знову стане молодий! І виліз на суходіл. Те, що в руці було, віддав Дажбогові, а що в роті, те сховав. Як посіяла Матінка Лада той пісок, то почало рости й те, що у Клятого в роті було. Росте та й росте, вже і носом лізе, і ротом, і вухами. Став клятий плюватися на всі боки. Де плюне, — там гора і виросте, де харкне — там скеля. То була земля рівна та гарна, а як заплював її Чорнобог, то сталося на ній скелі та каменюки. Розгнівався Дажбог, та що вдієш, — скоєного вже не поправити… От почав творити Господь зілля всяке, деревляччя та звірів. А Чорнобог підглядає та й собі за Господом усе повторює, немов тая малпа. Тільки ж виходить у нього все навпаки. Господь створив жито, а в Нечистого вийшов пирій, Господь створив корову, — а в Чорнобога вийшла кицька, Господь створив гуску, — а в Чорнобога вийшла ґава. Отак і завелося на землі всякого непотрібу…

— А чого ж Господь не одвернув усе теє назад? — питається Михась.

— Бо не переробляє він того, що вже зроблено, — каже характерник. — А чого, то тільки йому, святому, й відомо… От став тоді Чорнобог жити в тих горах, що сам ото і створив. Та так запишався, що почав себе вважати рівним із самим Господом! От і каже він якось Батькові Трояну: «Брати ми з тобою, Господе, єдиноутробні, та тільки дужчий я од тебе удесятеро»! А Дажбог посміхнувся на тії вихвалки й каже: «А чим же ти доведеш сеє, братіку?» — «Та хоть чим, Боже!» — одвітує клятий Триглав. — «А що ж ти вмієш?» — «Літати, — каже, — я вмію, що ніхто в світі не здожене мене й не пережене»! — «Добре, — каже Троян, — раз так, то чи знаєш ти, що на краю світа п’ять величезних стовпів стоїть? Ото як долетиш до них та накреслиш на одному свій знак, то повірю, що дужчий ти». Клятого двічі просити не треба було. Розправив крила, знявся в небо та й полетів. День летів, другий летів… аж ухоркався! Сьомого дня прилітає на край світа, і справді — стоїть там п’ять величезних да грубелезних стовпів, що самого неба сягають. «О, — каже Чорнобог сам до себе, — се добре! Нехай знає тепер мій брат, що я дужчий, — він-бо сюди не долетів!» Та й накреслив свій знак на крайньому стовпі, що самий нижчий був. Ліг тоді під тими стовпами, спочив трохи та й назад полетів. Прилітає до брата свого Дажбога й хвалиться: «Був я, — каже, — на краю світа і знак свій на стовпі накреслив! А ти, Боже, й повік туди не доб’єшся, бо крил у тебе немає! То хто з нас дужчий, га?» А Дажбог і каже: «Зачекай, братіку… а на якому стовпі ти знак свій накреслив?» — «На крайньому, — каже Чорнобог, — що самий нижчий був!»

Зареготався тоді Батько Троян, аж грім у небі вдарив і блискавка сяйнула, долоню розтулив та й каже: «Ану глянь сюди, братіку!» Зиркнув Клятий на його руку, і кров у його в жилах захолола од жаху та переляку: на мізинному пальці Дажбога знак той стояв, що його він сім день тому накреслив! «Ну, що, — питає Батько Троян, — велика твоя сила?» Оговтався Чорнобог і каже: «То тії стовпи — твої пальці були, Господе?!» — «А то чиї ж! — каже Господь. І головою похитав. — Дурню ти, дурню… з ким змагатися надумав — із Всевишнім?! Іди з-перед очей моїх, щоб і не бачив я тебе! Соромно мені, що ти мій брат, бо розуму в тебе й крихти нема». Понурився тоді Чорнобог, хвоста підібгав між ногами та й поплентався у свої гори сумний та невеселий…

Та Михась не чув уже тої кінцівки, бо так міцно спав, що хоч із гаківниці смали, то не збудиш.

VII

І сниться йому, наче опинився він на хуторі. Дивиться, коли ж усе, як до пожежі було, — і хата стоїть ціла та неушкоджена, і клуня, й комора…

От заходить він до хати та й бачить: лежить на столі пшеничний коровай, а на покуті дід сидить.

«Діду, — каже Михась, — то тебе не вбив той урвитель?!»

А дід йому:

«Та хіба запорожця можна убити? У нього ж дев’ять душ — як одна тіло покине, то друга оживає!»

«То і пожежі тої не було чи як?» — питається Михась.

А дід йому:

«Була, сину, та усе поправилося».

Дивно-дивно зробилося Михасеві. Озирнувся він довкруг та й питає: