Розділ «Книга перша Тінь Триглава»

— І вітру тут нема… — каже характерникові.— Душно, як у могилі.

— Царство се Триглавове, то нічого доброго в нім не буває,— каже той. — Ходімо, сину, бо часу шкода.

Та й побіг уперед. От спустилися вони в долину, аж там квіття росте — чорне все, наче вугля, і так пахне, що голова обертом іде. Принюхався Михась та й утямив, що недобрі тії пахощі, бо чути було в них мертве тіло і тлінь. Біжать вони тою долиною, а в померках якісь тіні блукають. Багацько їх, і пропливають вони безгучно, м’яко і скрадливо та й губляться в пітьмі.

— Хто се? — питає Михась.

— Ті, хто нічого в житті своєму не зробив, — каже Обух. — Ні доброго, ні злого. Прожили отако свій вік у запічку й носа боялися виткнути. Нікчемні людці — крамарі, гречкосії да писаки ріжні…

— Та й що?

— А нічого. Ні до Иру Дажбого їх не беруть, ні до Пекла… Отако й тиняються тута, немов худоба.

Озирнувся Михась, та жодної тіні вже не угледів, бо минули вони вже тую долину. Тут Обух спинився, голову звів і каже:

— А от і сонечко пекельне сходить… Гарне, правда ж?

Над криваво-червоним обрієм поволі піднімалося багрове кружало. Таке велике воно було, що ще й не зійшовши затулило мало не половину неба; нерівне воно було, в ґулях та наростах, і по краях палахтіли на ньому жовті язики полум’я. Як вилізло воно цілком із-за ранкового пруту, то Михасеві й мороз по шкурі пішов: було то не сонце, а помело,[33] що на всеньке небо плювалося огненними омахами, та ще й так низько над землею стояло, що, здавалося, рукою можна до нього дістати.

— А чом воно таке? — питається малий козак.

— Як настане кінець світа, — каже Обух, — то вчинить Чорнобог отаким наше сонечко… Погорить воно після того та й почне згасати. Тільки не знає клятий, що не дасть Батько Троян йому згаснути — зійдеться він із Триглавом ув останньому поєдинку, переможе його і знову засвітить сонце. Тоді світ стане молодий, а душі небіжчиків народяться для нового життя.

— Усі?

— Та ні, не всі… Козацькі душі житимуть у тому світі, а тим, що писарями да гречкосіями були, хіба ж знайдеться там місце? — Характерник аж сплюнув. — Не треба вони у Пеклі, то й там непотрібні будуть!..

— А чого ж сеє сонце та не гріє?

— А чом же воно буде гріти, як Триглав його сотворив! Ото тільки палає на всеньке небо, а тепла з нього ніякого…

От пробігли вони трохи та й забовванів попереду камінний город. Давній-давній він був: зирили вікна чорними проваллями, мури пощербилися, а колони покололися і попадали. Ніде і душі не було видно, тільки їхні кігті цокотіли по бруківці.

— Слава Богу, — каже Обух, — дісталися ми, куди нам треба було!

Та й завернув на величезний майдан, де височіла здоровезна кам’яниця. Забігли вони під колони, побралися східцями нагору, і побачив Михась, що даху в тої кам’яниці немає, сама вона кругла, як миска, і до самого низу уступами спускаються в ній камінні лави. А внизу глибокий круглий майдан, посипаний білим піском, і стоїть посеред того майдану чоловік.

— Хто се? — не втямив Михась.