Розділ «Книга перша Тінь Триглава»

— Вилазь! — каже характерник Михасеві.— Отуто стань.

Як виліз малий козак на берег, то підійшов до нього вовкулака, сів і глянув йому в очі. Хтів було Михась відвести погляд, та дзуськи — побачив своє відображення у вовчих зіницях і немовби заціп од того. А характерник швидко-швидко заговорив:

— У лісі у пралісі зелений явір стоїть, під тим явором вовча мати лежить. Прийду я до вовчої матери, буду її живою крівлею напувати, таким словом буду до неї промовляти: «Вовча матінко, клята блуднице, звіряча мандрьохо! Дай мені свою шкуру, дай мені свої вуха, дай мені свої ноги, дай мені свої ікла, дай мені свого хвоста, — переберусь я, волгов-бісуркан, за сина твого, побіжу туди, де місяць заходить, де півні не піють, де дзвони не дзвонять, де гласу Божого не чути…»

Дивиться Михась, коли ж перед ним уже не вовкулака стоїть, а хлопець якийсь. І одіж на ньому знайома — шаровари з добрячого полотна, свитка, чоботи і запоясник при боці… Зиркнув тоді малий козак на себе і похолов — руки і ноги його шерстю вкрилися, а замість пальців повиростали грубі заковзані пазуряки. Став він усіма чотирма на пісок і заквилив по-вовчому. Та й схаменувся відразу ж:

— О Боже, та що се за лихо зі мною скоїлося!

— Не бійся, сину, — каже характерник. — Вранці знов людьми перекинемося, а зараз ходімо!

Глянув малий козак на Обуха, коли ж той обернувся здоровезним вовкулакою. Голова в нього, як довбня, лапи грубелецькі, з пащі зубиська стирчать, що й дивитися страшно.

— А де ж Троянів Ключ, що на мені був? — похопився Михась.

— А ондо ж на шиї в тебе висить, — каже Обух. — Не бачиш хіба?

Полапав себе Михась за шию і справді, теліпається там камінна лялька на поворозці.

— Добре, — каже. — А куди йдемо?

Показав характерник на Дніпро, де місячна доріжка послалася.

— Он місяць стежину для нас простелив. По ній і підемо туди, звідки жодна смертна душа ще не верталася!

Та й не балакав більше — ступив на ту золоту стягу і побіг по ній, мов по землі. Малий козак якусь мить повагався та й собі за ним гайда.

Біжить і дивом дивується: тримає його місячна доріжка на воді, мов справдешня твердь. Легко йому стало та весело, мчить як вітер, а попереду характерників хвіст матляється з боку на бік. Вибігли вони на середину Дніпра, коли ж характерник враз і спинився. Хтів було Михась загальмувати всіма чотирма лапами, та не вдержався і налетів на Обуха. Зіткнулися вони та й полетіли сторчголов у якусь прірву.

Отямився малий козак та й бачить: сидять вони на березі чорної річки. Думав було Михась, що то Дніпро, та потім утямив, що не схожа тая річка на нього, — вода в ній густа і темна, як смола, а на ній біле квіття плаває із млинове коло завбільшки.

— Де ж се я опинився? — питається він сам у себе.

А характерник і каже:

— На тому світі, сину.

Жахнувся Михась, почувши теє, та й давай роззиратися довкруги. Тільки нічого доброго не вгледів: померки, чорні мов сажа, стояли над берегом, а трохи далі видніла якась долина. Та ще на небі ні місяця, ні зірок не було.