Розділ «Книга перша Тінь Триглава»

— Можу, звісно, — каже чоловік, — та ще пора не настала…

— А коли ж настане вона? — питається Михась.

Споважнів тоді чоловік і каже:

— А ось гості до нас, то у них краще за сеє спитай!..

І допіру промовив теє він, як зірвався страшенний вихор, застугоніло щось у небі, засвистіло — дивиться Михась, аж летять попід хмарами троє комонників у панцирах і кольчугах. Коні під ними мов змії, панцирі їхні сріблом та золотом сяють, а на шоломах шляхетне каміння горить. Облетіли вони городище та й спустилися у двориську.

Ступнув чоловік уперед і каже:

— Слава Дажбогу!

Зняв тоді один комонник шолома, і побачив Михась, що то золотокоса діва, вбрана у лицарські лати. Коси її барвою, мов травневий мед, очі, неначе зорі, сяють, а сама гожа, як весняна днина.

— Навіки, — каже діва. — Нащо кликав нас, ковалю?

— Неспроста, Дано, — каже чоловік. — Здається, почали сповнятися давні пророцтва, що про них досі лише в піснях співалося…

Перезирнулися діви.

— А то чом? — питається Дана.

Поклав чоловік Михасеві долоню на голову й каже:

— А от прибився до мене козак, з которим дивнії дива коїлися… Заблукав він у Залізний ліс, куди жоден смертний ще не потрапляв, та й ліг спати під дубом. Як покинула душа його тіло вві сні, то почув я від неї, що женуться за ним кляті літавиці, яких Триглав із-під землі випустив…

— А що їм треба од смертного? — питає Дана.

Коваль тоді глянув на Михася й каже:

— Ану поздоровкайся з дівками, небоже!

Зняв той шапку і вклонивсь, як учив його дід.

— Чолом, ясні панни!..

— Чолом, козаче! — усміхнувшись на теє, кажуть діви. І до коваля: — Та й що?