Розділ «Книга перша Тінь Триглава»

— Та незлецько… — каже дід. — Добре, як ти такий штукар вдатний, то ходи до хати… Все одно вечеряти пора.

Як зайшли всі троє до світлиці, то прибулець перехрестився до образів та й каже:

— Слава Богу! Здорові будьте у вашій хаті!

— Навіки, — каже дід. — І ти здоров будь, чоловіче.

Зняв гість кирею та й умостився на лаві. А тоді й каже:

— Ти вже пробачай, мосьпане, бо прибрехав я тобі!

— А що? — питає дід.

— Не мандрований чоловік я, а шляхетський, — у його милости князя Яреми при дворі хліб їм.

Здивувався старий козак, та знаку не подав.

— А в нашім краю чом опинився? — питає.— Тая ж Вишневеччина потойбіч Дніпра лежить!

— Їздив князь отсе до свого кума у Лисянку, то й мене узяв із собою, бо вмію всілякі штуки показувати… Та як назад їхали, то відстав я од почту. Ото й мушу тепер самотою до Лубень добиватися…

Покрутив Чурай головою, та нічого не сказав. Коли ж тут і вечерю дівчата подали. Як випили по чарці, то дід і питає:

— І як же зовуть тебе, чоловіче добрий?

— Хрестили Олельком, але вчений люд та мостиве панство прозивають мене Мурмилом.

— А чого се?

— Бо здоровецький такий, як бачиш… Змалку так прозивали мене, то я думав, як піду в світи, то там не прозиватимуть!

— І що ж?

— А воно й там прозивати почали!

— Що ж, — каже він, зітхнувши, — Мурмило, то й Мурмило… Добре, хоч не Магомет!

— Та кажу ж бо, хрещений я! — усміхнувся чоловік. — І в християнських монастирях та колегіумах сюю премудрість вивчав, тож немає в ній нічого, що було б невгодне Богові.