— А що ж се воно за лихо, той звіздар? — не втерпів Михась, хоч і знав, що до розмови не можна встрявати. — Може, се той, хто зорі краде із неба та під лавою в глеках держить?
Звіздар крутнув головою.
— Ох і козак у тебе росте, мосьпане! — І до Михася: — Звіздар, хлопче, се той, хто по зорях долю читає.
— Ба! — каже дід. — А нащо воно?
— Себто як — «нащо»?
— Нащо козакові знати свою долю? Козацька доля у Бога на колінах. То ляхам та недоляшкам кортить у будучину зазирнути, — бо чують, собачі душі, що не з медом їм доведеться!
— То я ж таки й кажу, — мовить звіздар, — що пани да магнати полюбляють сеє діло! Тим-то й гукають мене завжди. А князь Ярема держить мене при собі, щоб завжди ворожбита мати напохваті.
— І довго ж ти сьому ділу вчився? — питає дід.
Мурмило і зареготався.
— Вчився, — каже, — поки не пропився! Латину та греку штудіював, аж гай шумів. А тоді бачу, що воно ні до чого та й подався світами мандрувати…
— Ото й правильно ти зробив… — каже дід. — Бо від книжок саме лихо. Оно один ув Охматові все біблію читав, — а як дочитався до чорної сторінки, то й з глузду з’їхав!
— І бігає тепер по вулицях голий, — укинув Михась.
— Козакові,— провадив дід, — багацько мудрувати не випадає. Йому так: або чужу голову зняв, або свою зоставив — аби тільки живцем у руки не дався та лишився козак козаком. Як є шабля, то книжки зайві…
— То ти, пане господарю, і до церкви не ходиш? — питається штукар.
— Господь один на небі й усе бачить, — каже йому дід. — А до церкви я таки не ходжу, бо вік звікував на Січі, де храму й близько не було.[20] Та й скажу тобі по правді, в Любомирі раз як пішов до церкви, — то й двері на собі приніс!
— Ще й люде за дідом гналися із ломаками! — каже Михась.
— А чого ж се, мосьпане? — питає гість.
— Та, — каже дід, — у тому Любомирі люде якісь дурноваті! Ото зайшов я до храму та й стою перед образами. Аж підходить до мене чоловік якийсь у косах та в бороді й питає: «А чого се ти, козаче, не хрестишся до образів? Бусурманин чи що?» Я тут і скипів. «Ти кого, — кажу, — бусурманином узиваєш, чортова кров?! Ти запорожця, лицаря Пречистої Панни отсе так узиваєш»?! Та у вухо його, що він і ноги задер. Тут і набігло тих крамарів та гречкосіїв — да на мене!.. Насилу втік.
— А що ж то за чоловік був?
— Та піп, напевне, хто ж іще!.. — каже дід. — Аж до Буркатівки з киями за мною гналися!
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Чигиринський сотник » автора Кононович Л.Г. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Книга перша Тінь Триглава“ на сторінці 19. Приємного читання.