Розділ «Сказання третє …А зустрілись тільки восени»

– А що може відповісти дівчина тому, хто їй сподобався? Згодою.

– Отже, він викрав Ольгу? З її згоди?

– Атож. Викрав. І вони побралися, і Ольга стала княгинею. Ще й Руссю потім керувала. Мудрою виявилась.

Граф Рауль раптом кинувся до неї – він усе робив рвійно-зухвало, наче зненацька, – кинувся і…

О боги, він підхопив її, королеву-вдову, на руки.

– Я теж тебе викраду, кохана моя! Візьму приклад з того Ігоря-молодика. Викраду! Зараз же. Негайно! І в замок свій тебе відвезу на коні швидкому. Ти не будеш проти, га? Якщо я тебе викраду?

Замість відповіді вона, у нього на руках, заплющила очі і, обхопивши його за плечі руками, ще тісніше до нього пригорнулась…

– Усе, все, все! Я тебе викрав, люба Анно! – кричав граф і бігцем поніс її до свого коня, посадив її на свого гнідого, вигукуючи: – О боги! Я викрав Анну, викрав з її згоди! А все, що я захоплюю, – фортеці, міста чи жінок, – назад я вже ніколи не повертаю…

Анна не перечила, і граф, ошалівши від щастя, цілував її ще і ще…

– Але ж у тебе є дружина… – посмутніла королева.

– Віднині моя єдина дружина – це ти, моє щастя!

Усе в цій любові було красивим і навіть легендарним.

Так-так, існує легенда, згідно з якою граф Рауль викрав Анну під час полювання. Королева (як шепотілися у Санлісі й Парижі) навіть не чинила опору – вона дуже хотіла, аби граф викрав її. Щоб пустити чутку, буцімто її, королеву, присилували вийти заміж. Але викрадення було (як усі знали) зі згоди королеви. Ухопивши Анну на полюванні, граф всадовив її до себе на коня – на очах усього почту королеви, щось задерикувато-радісно вигукнув і помчав до свого замку…

З інтернет-видання:

«Чи принесло радість Анні життя в Санлісі? На це запитання важко відповісти однозначно. По сусідству з Санлісом знаходився замок могутнього феодала графа Рауля Крепі де Валуа, нащадка грізного Карла Великого і пізніше одного із засновників династії Валуа, що почала правити країною у 1328 році. Граф жив із другою дружиною Елеонорою, мав двох синів і двох доньок від першої, яка померла 1053 року. Побачивши свою королеву Анну під час одного з королівських бенкетів, вельможа закохався в Ярославну. За життя кузена, короля Генріха І, Крепі, граф Валуа, стримував свої почуття. Після смерті Генріха він перший розділив з Анною її горе. Не проминав жодної нагоди, аби якомога частіше бувати в королеви, часом давав ділові поради, допомагаючи в управлінні країною. В основному, поради зводилися до того, що треба ослабити позиції непокірних підлеглих, які, користуючись малолітством короля, намагалися провадити свою політику: не платити в державну скарбницю податків, не поставляти солдатів для служби в королівському війську, не з’являтися на королівські ради, де вирішувалися державні справи. Герцог Аквітанський, наприклад, заявив графові Фландрії Бодуену V, який після від’їзду Анни до Санліса виконував обов’язки регента, що не хоче бути васалом підлітка-короля, нехай підросте, мовляв, тоді побачимо. Хтозна, чи не так само поводився б Рауль Крепі де Валуа, якби не кохання до Анни? У Санлісі граф усе настирливіше упадав біля молодої вдови і в один із візитів освідчився. А що ж Анна, яка добре знала: сусід офіційно не розлучений?.. Можливо, вона також кохала – чим же іще пояснити її згоду на шлюб? А може, страшний привид самотності лякав королеву своїм холодом, який вона з кожним роком відчувала все дужче? Старший син відійшов од неї, середульший помер, восьмирічний Гуґо як міг зарадити матері? Хотіла була забрати його з собою до Санліса, але за наказом Філіппа Гуґо не пустили з нею: Філіпп заявив матері, що буде краще, коли брат знаходитиметься біля нього. Отже, попереду самотність, бо рідні брати і сестри, сонячний Київ – ой як далеко… Напередодні весілля граф надав колишній дружині Елеонорі, яку вигнав з дому, запідозривши зраду, невеликий маєток на півдні Франції, а слугам наказав не пускати її до замку…

З великими труднощами Елеонора дісталася Рима, щоб поскаржитися папі на колишнього чоловіка. За наказом папи Олександра II (це коштувало жінці, мабуть, не одну сотню дукатів) через архієпископа реймського графові де Валуа було направлено листа.

З цим посланням архієпископ прибув до замку Крепі і чекав кілька днів, поки господар повернеться з полювання.

Де Валуа був здивований, побачивши таких гостей, а прочитавши листа від папи, ошаленів і розтоптав пергамент чоботиськами. В посланні папа писав: «Ваша поведінка, сеньйоре, стосовно вашої цнотливої дружини не гідна не лише високого звання графа Крепі де Валуа, а й християнина. Людські й церковні закони засуджують вас! Бійтеся порушити їх. Я наказую підкоритися вищим наказам моїм як первосвященика, в противному разі ми змушені будемо вжити проти вас церковних канонів і відлучити вас від Христової святої Церкви». Граф відказав архієпископу, що Рим не має права втручатися в його особисте життя, відповіді на листа не буде, а посланець папи нехай забирається геть…

Граф Рауль Крепі де Валуа був проклятий і відлучений від церкви; хоча це мало його турбувало. Бенкети, полювання, розваги, урочисті обіди цікавили сеньйора більше за кару Божу».

А потім молоді обвінчалися в церкві Святого Вікентія. Та і як би кюре не обвінчав самого графа Рауля, церковного попечителя, за чиї щедрі внески існував і сам приход, та й кюре мав за що жити, і жив непогано – на пожертвування графа.