Розділ «Сказання третє …А зустрілись тільки восени»

Ну вийшла б вона заміж за отого гарного коваленка, який обіцяв їй скувати щастя. Може б, і горя не знала? Збудували б вони хатку біля Дніпра, і коваленко ковалював би собі та й ковалював, клепав би залізо над Дніпром та й клепав. А вона?.. Була би з ним щаслива? Він же на всі руки майстер, обіцяв скувати щастя, то й скував би… І заміжня була б, і вдома. І не треба було б до далекої Франції їхати…

Засинаючи, вчувалося, наче десь ніби клепле коваль… Далеко-далеко… Мабуть, щастя хтось кував. Але вже не їй, іншій…

Прокинувшись у холодній постелі (чомусь уже не могла її зігріти своїм теплом, як раніше, за молодих літ), самотня і всіма забута (зокрема й синами), згадувала далеке своє дитинство і раннє дівоцтво в батьковому граді, во Києві…

– Ти князівна, а я – коваленко, виходь за мене, я тобі щастя скую…

Згадувала, і сльозинки з-під опущених вій скочувалися їй на щоки… А може, то й було її щастям – жити з тим коваленком?..

Прислухаючись, згадувала крізь сторожку дрімоту:

У моєму сні

Десь кує коваль.

Ой, жаль, жаль —

Кує щастя не мені.

Ой жаль, жаль —

Кує щастя не мені…

Чому ж французькі ковалі так і не викували їй, королеві своїй, щастя? Хто тепер скаже… А за вікнами замку шумить і шумить пралісами Санліс. Та десь пісня вчувається – може, у Франції, а може, й на Русі.

І мовби про них з Раулем складена:

Йшло до нас кохання із весни,

А зустрілись тільки восени.

Вже й надії майже не було,

А воно й до нас таки прийшло.

І навіки пішло…