Розділ «Сказання третє …А зустрілись тільки восени»

І граф Рауль де Валуа де крепі був проклятий і відлучений від церкви…

Поселившись у Санлісі, в досить лісистій місцевості, Анна, навіть будучи в статусі королеви-вдови, любила займатися полюванням – звикла до звіриних ловів у себе на батьківщині.

Французька романістка, яка старанно збирала матеріали про Анну в архівах Києва, Новгорода, Володимира, Парижа і написала роман «Анна Київська», свідчить: «Щодня по кілька годин Анна не злазила з коня, залишаючи далеко позаду своїх дам», теж, ясна річ, вправних вершниць. Давньоруська Діана, французька королева «за досить короткий час… полонила рицарів і зброєносців своїм умінням запускати сокола чи цькувати оленя… Гості її готові були віддати життя за один погляд королеви і вбити (навіть так!) кожного, хто зважиться її образити».

Як писатимуть дослідники, «не треба забувати, що Анна Ярославна овдовіла молодою. Коли помер її чоловік, вона мала тільки тридцять п’ять років і була, як свідчить літописець, надзвичайної краси і вроди. З-поміж вельмож, що дуже часто відвідували Санліс, був і Рауль III Великий, граф де-Крепі і де Валуа, дю Вексен, д’Ам’єн, де Бар-сюр-Об, де Вітрі, де Перон і де Мондідьє. Цей принц, нащадок Карла Великого, був, як каже історик його роду, «одним з наймогутніших і найбільш деспотичних васалів, яких тільки Франція коли-небудь мала…» Він «визнавав тільки ту, більшу понад його власну силу й владу, що могла послужити йому для виконання його власних намірів і проектів» і «не боявся ні короля, ні гніву Церкви…».

Граф Рауль де Крепі жив неподалік Санліса – його замок Мондідьє було видно з собору Святого Фрамбурга. Феодальні володіння графа були більшими за домен французьких королів, і все ж Рауль був васалом. Але таким, з яким король чи не все своє життя боровся. Здебільшого безуспішно. Граф був наполегливим і, якщо чогось багнув, неодмінно досягав свого.

В Анну він закохався ще тоді, коли вона прибула до Франції і стала дружиною Генріха, але до пори до часу утаємничував свої почуття.

Та тільки вона стала (на безмежне щастя Рауля) вдовою, закоханий граф вирішив відкритися. Якось влітку 1062 року на полюванні граф негадано згріб Анну в обійми і міцно поцілував її у вуста.

Принагідно згадаємо про першу на Русі княгиню-християнку Ольгу. Про її ранній період життя мало що знано. Та й те позначене розбіжностями. Невідомо точно, де й коли вона народилася, з якої родини походила і чи була вона князівського роду. Найпоширеніша думка: Ольга народилася близько 890 року у місті Пскові, в землях кривичів. «Повість временних літ» стверджує: Олег привіз Ігореві наречену з Плескова (північна діалектна форма назви Псков), «була вона мудрою та кмітливою, від неї народився син Святослав». Оскільки ж ім’я Ольга (Хельга) начебто вказує на скандинавське походження княгині, то звідси – традиція вважати її шведкою, дочкою одного з дружинників Рюрика, що був намісником у Пскові.

Існує ще одна гіпотеза: буцімто Ольга – болгарська царівна, а її рідне місто Плесков ототожнюють з болгарською столицею Пліска… А ось у церковних «Житіях Ольги» розповідаються народні легенди, що Ольга за походженням – звичайна сільська дівчина з села Вибутино. Якось у псковських лісах вона випадково зустріла княжича Ігоря, котрий був у тих краях на полюванні, перевезла його човном на інший берег річки. Ігор, вражений її вродою та розумом, одружився з тією дівчиною, хоч вона, мовляв, і була простого роду. Лучилося це року 903-го, і проста дівчина Ольга, дочка перевізника, стала княгинею Київської Русі. Відзначалася гострим розумом, невтомною енергією, широтою поглядів та несхибною волею.

Як християнка «уславилась добрими ділами». Знищувала язичницькі капища та будувала християнські церкви. У «Пам’яті і похвалі» Якова Мніха ось, що пишуть про це: «І потом требища бесовская сокруша і нача жити о Христе Ісусе, возлюбивши Бога…» Померла велика княгиня на 77 році життя 11 липня 969 року, заповівши перед смертю «не творити над нею тризни» (язичницький ритуал). Поховальний обряд було здійснено священиком за християнським звичаєм. Де саме її поховали – невідомо, очевидно, в одній із християнських церков, збудованих нею. Згодом онук її князь Володимир переніс останки своєї бабці-княгині до Десятинної церкви, де її й було поховано в кам’яному саркофазі.

Княгиня Ольга була прапрабабцею Анни Ярославни, яка, в свою чергу, була праправнучкою княгині Ольги – по батьковій лінії.

Анничка ще в дитинстві любила слухати розповіді про свою знамениту прапрабабцю і княгиню Давньої Русі, просту-простісіньку селянську дівчину із Пскова. І завжди слухала із захопленням – княгиня Ольга була для неї взірцем, для чого треба приходити в цей світ. Особливо Анничці подобалися розповіді про те, що Ольга не була за походженням з княжого роду, а була простого роду-племені (дочка перевізника), а бач…

Княгинею стала. Та ще й якою! І навіть мудрою правителькою, яка рішуче порвала з язичництвом і прийняла нового бога – Ісуса Христа. В її родині, родині Ярослава Мудрого, часто при нагоді переповідали різні цікаві билиці про Ольгу – вони захоплювали Анничку в дитинстві, коли вона була дівчатком, і в дорослому житті, як уже стала королевою Франції. Тоді вона іноді сама переповідала ті билиці, почуті нею ще від батька. А переповідаючи (дещо додаючи од себе), наголошувала, якою вона була славною княгинею і скільки для Русі доброго зробила, як мудро Руссю правила, хоч і була простого роду… Дочка перевізника на якійсь там річці (може, й на Волхові) біля града Пскова… Батько перевозив своїм човном подорожніх через річку, з того й жили. Ще дівчиною – а вона вдалася міцненькою, – допомагала батькові перевозити подорожніх, тож змалку навчилася веслувати, і човен її слухався. А якось до річки, вигулькнувши з лісів-борів дрімучих, примчав полювальник, молодий і гарний. Як потім виявиться, то був син самого князя Рюрика. Хвацько примчав і нетерпляче загорлав:

– Гей, перевізнику, ану жени сюди своє корито! Маю на той берег дістатися… Заплачу щедро. Тільки хутко, хутко!..

А перевізник того разу десь забарився, а в човні сиділа, стрункими ніжками бовтаючись у воді, його донька Ольга.

– Як чекати мого батька не маєш часу, – каже, блискаючи зубами, – то сідай, молодику нетерплячий, я тебе перевезу…

– Ти-и?

– А чого? – аж образилась дівчина. – Я з батьком вже друге літо подорожан переправляю на той берег. Чи з того на цей.

– Ти ж дівча ще, а вже – перевізниця?

– Батькові підсобляю, – коротко пояснила дівчина. – Сідай, та й попливемо! Тобі треба, – хутко будеш на тім березі.