Розділ «Сказання третє …А зустрілись тільки восени»

Відлучення будь-якого правителя, бодай і сильного та впливового, було вельми тяжкою і навіть небезпечною карою, що її витримували лише люди відважні, з сильним характером. Від людини, що відлучалася від церкви, відверталися друзі й родичі, її міг безкарно вбити хто завгодно. Це навіть вважалося подвигом. Але граф Рауль належав до людей, які не боялися ні чорта, ні тим більше папських погроз. У нього були свої закони і норми моралі. Він діяв так, як вважав за потрібне, тож і не дивно, що відлучений від церкви, підданий прокляттю й страшній карі, граф Рауль преспокійно жив собі з Анною, насолоджуючись любов’ю та щастям. Він був таким могутнім владарем, що ніхто не наважувався навіть словом йому дорікнути. На кшталт того, що, мовляв, тебе відлучено від церкви і ти поза законом…

Але граф навіть перед перспективою опинитися в пеклі не відступився від Анни.

– Пекло буде тоді, – казав, – коли я втрачу Анну. А поки вона зі мною – я в раю!

Такого ж переконання була й Анна: з Раулем її чекає рай, без нього життя перетвориться на пекло.

– А я вибираю рай, – сказала і захоплено-закохано подивилася на графа.

Законній своїй половині граф заявив прямо і безапеляційно:

– Ідіть геть, мадам!

– Але – чому? – була вражена дружина.

– Та хоча б тому, що… Ви мене зраджуєте! – вигукнув Рауль перше, що йому спало на думку – інших доказів не придумав. Знав, що це неправда, що дружина його ніколи не зраджувала, але затято повторював:

– Ідіть геть, мадам! Ви мене зрадили!

Бідна графиня, яка була зразком подружньої вірності, розплакалась гіркими сльозами і другого дня, забравши необхідні речі, перебралася в монастир. Граф був на вершині щастя. Він нарешті позбувся нелюбої дружини, а Анна… Анна, посміхаючись, тулилась до нього і так ніжно-ніжно зазирала йому в очі.

Граф привіз королеву в Крепі-ан-Валуа, де їх, як уже мовилося, і обвінчав священик.

І тут сталося негадане. Викрадення королеви і її таємний шлюб зчинили у Франції неабиякий скандал. Порядні люди обурювалися, звинувачуючи королеву в подружній невірності – всього лише через два роки вийшла вдруге заміж! Після смерті короля! Хіба вона не знає, що за законами Франції королева на випадок смерті короля не має права вдруге виходити заміж, а до кінця життя свого залишатися удовою? Бо інакше втратить статус королеви. А вона… Побігла за іншого заміж! Втратила совість і честь! А Рауль… Рауля, казали, треба негайно позбавити причастя. І так далі, в тому ж дусі.

Анна своїм другим заміжжям завдала таки клопоту, гірше – почала втрачати повагу й пошану французів. Але навіть це її не зупинило. Анна була кохана, вона кохала, а все інше… Все інше – пропадай!

Медовий місяць минув у неймовірному для них щасті. На прокляття Рима, на осуд співгромадян закохані не звертали уваги. Головне – вони разом і щасливі…

Поклялися ніколи-ніколи не розлучатися, і слова свого дотримали. Завжди були разом, любили мандрувати, а на осудливі погляди не звертали уваги. Вони заслужили право на любов. Особливо Анна. Пожертвувала заради любові усім. З королеви стала просто графинею, переступила через усі заборони. Жіноче щастя для неї було вагомішим, аніж титул королеви. Та й граф Рауль де Крепі був достойним чоловіком, і Анна ніколи не пошкодувала про те, що вчинила.

Зрештою, чоловіка, короля Франції вона не зраджувала – боже борони! Вона не так вихована, – навіть не кохаючи його, була йому вірною. І не її провина, що він передчасно пішов із цього світу – все у волі небес. Якщо вона полюбила Рауля, значить, так угодно небесам. Та й кожна жінка приходить у цей світ для щастя. І вона не виняток… Рауля, коли він її покохав, не зупинило навіть прокляття Рима та відлучення від церкви – ніщо й ніколи не зупинить і її почуття до нього.

Але невблаганно настане той день: 8 вересня 1074 року

Дванадцять років її життя з Раулем промайнули як один день – сонячний, безхмарний і неймовірно переповнений. Здавалось, йому не було і ніколи не буде кінця. І що з того, що Рим велів Раулю і Анні жити окремо одне від одного? А вони жили в обіймах одне одного! Іноді їй здавалося, що обійми Рауля – це останній прихисток у її житті. Мабуть, воно так і було…

Цього не знав кюре, який їх вінчав, але це знала вона. І за те, що відбувалося з нею в обіймах Рауля, коли вони ночами шалено віддавалися любові, – вона ладна була навіть душу закласти.