Розділ «Сказання третє …А зустрілись тільки восени»

Молодик скочив до човна, дівчина за весла взялася, і попливли. Веслувала дівчина завзято – молодик не міг нею намилуватись. Ач, як веслує! Човен мовби й не пливе, а над водою лине… І молодик той (така легенда чи билиця?) незчувся, як і захопився тим дівчам.

– Я – княжич Ігор! – вигукнув уже на тім березі. – А як тебе звати-величати?

– Величати мене ще немає за що, – одказує дівчина. – А звати Ольгою.

– Послухай, Ольго. Ти мені… люба…

– Так уж й люба! – дзвінко засміялася. – Коли ж ти встиг?

– А поки ти мене перевозила з того берега на цей. Кажу, ти мені люба. Хочу взяти тебе за дружину.

– Спробуй, – мружилась, і в очах її вабних було повно сонця, смішинок і ще чогось такого, що так його схвилювало. – Може, я ще й не дамся! Мені треба батькові допомагати!

– А я… я… – молодик вже запалився. – Візьму тебе і… викраду! Ось так! Викраду! І заберу тебе до Києва, до града нашого стольного. І будеш ти княгинею – моєю і Русі нашої…

Дикий мед твоїх губ…

Вставна новела

Мабуть-таки, щось є між берегами річки, що про них і в піснях співається. Особливо той загадковий і незбагненний берег.

Берег любові в далекім тумані,

А допливеш – коли тільки удвох,

А допливеш – коли спільне бажання…

Берег любові та хвилі тривог…

Бо на тому березі, як в іншій пісні співається, живе вона, Марічка. У хаті, що сховалась у зелений бір… І вже герой клянеться, що прокладе на той берег, до серця коханої, кладку…

Коли у наші часи згадати Київську Русь, княжича Ігоря Рюриковича, що, зустрівши між двома берегами своє щастя в образі дочки перевізника Ольги, мабуть, він неодмінно б заспівав, пливучи з нею від одного берега до другого, пісню. Як-от «Береги», що її виконує О. Малинін.

Берега, берега. Берег этот и тот.

Между ними – река моей жизни.

Между ними река моей жизни течет,