Розділ «Сказання третє …А зустрілись тільки восени»

Живучи в замку Рауля і вже будучи всього лише графинею, Анна зберігала добрі стосунки з сином-королем, бувало, що й супроводжувала його в поїздках по країні – навіть іноді разом зі своїм новим чоловіком, якого вже почав визнавати і син її Філіпп. Як уже згадувалося, під багатьма документами і хартіями тих років поруч з іменем сина-короля значиться і її ім’я.

Зрештою все почало налагоджуватися. Рим, збагнувши, що заборонити графу Раулю любити королеву Анну не може, пустив усе на самоплив. Почали звикати до повторного заміжжя Анни й французи, розуміючи: любов можна вбити, але не можна її комусь заборонити. Що з того, що Анна вже не королева, а просто графиня? Любов для неї виявилася більшим щастям, аніж титул королеви. Жінки навіть заздрити почали Анні – оце так любов!

Дружина Рауля, пишучи скаргу на зрадливого чоловіка, а заодно й на Анну, але палаючи до суперниці ненавистю, хоч як не дивно, все ж правдиво написала, що «королева Анна – найвродливіша серед жінок Франції». А тому, мовляв, і не дивно, що вона обплутала її чоловіка чарами, і він потрапив у її сильце… Мабуть, воно так і було – зачарувала Анна такого непокірного і войовничого, яким був Рауль. Але, як час покаже, недовго тривало їхнє щастя. Мрячної осінньої ночі 1074 року негадано скінчив свої дні граф Рауль де Крепі де Валуа, і Анна овдовіла вдруге. Все змінилося в її житті. Зі смертю того, кого вона так любила, життя її наче враз зупинилося.

Все відбувалося, як у тумані. Стояла на колінах біля домовини чоловіка, молилась за упокій його душі, а в самої на душі була пустка, глуха порожнеча. Та ще безпросвітна туга…

Хоч життя й утратило для неї сенс, та все ж треба було якось доживати віку. Ось тільки не хотілося жити з синами Рауля, які дещо неприхильно до неї ставились. Гадала в ті дні: куди їй піти, де знайти в світі цьому прихисток? І якось невдовзі по смерті Рауль приснився їй – такий же, як і був за життя рвійний, гарний. Сказав їй з легким усміхом:

– Я чекаю тебе, моя люба графине…

Аж тут – де не візьмись, уві сні з’явився… король Генріх.

– Анна – не графиня! Анна – королева, і вона повернеться до мене!

«Що за дивний сон, – прокинувшись, стривожено думала Анна. – Обоє вони мене немов чекають… Але до кого мені повертатися? До Генріха королевою чи до Рауля – графинею?»

Ще подумала і вирішила: мабуть, треба доживати віку з сином Філіппом – у статусі матері-королеви.

У вересні 1074 року Анна повернулася до Парижа. Король Філіпп зустрів її з усіма почестями, які належали згідно з церемоніалом королеві-матері. В її відання надали праве крило королівського палацу, виділили штат прислуги.

Рауль III Великий, граф де Крепі де Валуа де Вітрі д’Ам’єн дю Вексен де Перон де Шомон де Мондідьє, сеньйор Бар-сюр-Об, скінчив свої дні 8 вересня 1074 року в Мондідьє.

Спадкоємцем його став молодший син Симон, граф де Мант д’Ам’єн де Валуа де Мондідьє де Бар-сюр-Об де Вітрі і дю Вексен.

Граф Рауль де Крепі де Валуа знайде свій вічний спочивок у церкві Сен-П’єру містечку Мондідьє провінції Пікардія, де його гробниця знаходиться й понині. Нащадки роду Крепі Валуа досі живуть у Англії. У Франції рід їхній припинив існування ще в 1213 році – за відсутністю спадкоємців.

Анна жила, ледве переживши смерть свого коханого, – як вона витримала, не померла слідом за коханим? Сонячний і безмежно щасливий день її життя з Раулем, довгий-довгий, і здавалось, безконечний день, змінився сутінками.

Барви зблякли, прийшло горе, а в душі її була пітьма. Рауль помер у 1074 році, Анні тоді було десь під п’ятдесят. Жити б ще та жити, але життя вже скінчилося – лишилася вічна ніч забуття. Її тримали в цьому світі сини, вона була їм потрібна. Син Філіпп як король виявився несамостійним.

Історики свідчать, що він навіть не здатен був вершити державні справи, хоч уже був одружений, мав сина, який згодом стане королем Людовиком VI Товстим. Він міг керувати Францією лише завдяки підтримці матері. Тож не дивно, що на багатьох документах тих часів з’являється і її підпис – як матері короля. Останній – під 1075 роком.

Знову в її неспокійні, уривчасто-тривожні сни (тривожні, бо не знала й не відала, як далі жити) чорним смутком-печаллю почав прилітати Змій Горинич з далекої, вже нею напівзабутої Русі…

Манив-кликав її додому-додомоньку, у Київську Русь.

– Ти вже вільна, дочко Ярослава Мудрого і Русі Київської, можеш повертатися. У пазурах своїх мідних, під крилами своїми чорними та широкими, я тебе попід небесами до Києва принесу…