Розділ 25

Хотів ще щось сказати — й раптом завмер. Бо зачепився випадковим поглядом за Данила й відчув — серце закалатало.

Бо його друг раптом зблід, напружився струною, очі округлилися — не інакше, зомліє тут зараз…

— Е, старичок, ти чого? — обережно спитав Богдан і легенько торкнув Данила пальцем.

— Ми ідіоти, — проказав Данило, і голос його звучав, наче в робота. — Ми всі тупі, недалекі, обмежені створіння.

— Ти за всіх не розписуйся, про себе говори! — образився Богдан.

— Хай так: я дурень. Мені показали картинку, підігнали завдання під відповідь — а я повірив. Усі повелися на неї, бо не думали навіть, що може бути інше завдання. Як ти сказав, Паво, — легенди й міфи Давньої Греції?

— Ага. А що?

— Нічого особливого. Крім того, що Крим, як розповідав мені тато, колиска грецької, античної цивілізації. Давні греки ще задовго до наших часів, дві з гаком тисячі років тому, налагодили тут морське сполучення й відкривали для себе нові землі. Я це знаю, бо батько планує розробляти туристичні маршрути «Легенди Криму».

— Дуже цікаво, — чемно відповів Павло, хоча по ньому було видно — зовсім не цікавить його почуте. — Тільки для чого ти про це заговорив?

— Скажи мені, Павлику, раз ти такий у нас місцевий, он та церква, на пагорбі, давно тут стоїть?

Данило показав на церковні бані, що блищали на сонці. Боковим зором помітив — Капітан ожив, стрепенувся, пожвавився, напевне втямивши вже, до чого хлопець веде. Богдан Майстренко не зовсім розібрався, але теж зосередився. Знав — його друг марно хвилю не гнатиме і в такій ситуації нічого зайвого не спитає.

— Чого мовчиш? Не знаєш?

— А ось якраз знаю! — вигукнув Пава. — Коли тут роботи не було, наші мужики з селища там на будівництві працювали! Мій батько теж! Ще й любив тоді приказувати: дякуючи Богові, маємо що їсти!

— Коли це було? Десь недавно?

— Давно.

— Сто років тому?

— Чому відразу — сто? Я малим був, добре пам’ятаю. Десь так років, може, з десять…

Тепер Капітан різко розвернувся до хлопців усім корпусом. Очі знову палали знайомим азартним вогнем, плечі розправились, груди випнулися вперед.

— Десять років, кажеш? Цей храм звели десять років тому?

— Ну, десь так, — Павло стенув плечима.