Розділ 10

— Провідником будеш? Давай чесно: якби міг попливти до бухти сам, ти давно б це зробив. Навіть на такому човні. Компанії тобі бракувало, скажи?

— Не боягуз я! — спохмурнів Паша.

— Ніхто й не каже, — Данько виставив перед собою долоні в мирному жесті. — Просто ми в курсі, що гуртом воно веселіше. То як, раз уже всі тут зібрались, не зупиняємось?

— Ну, добре, — стенув плечима Павло. — Взагалі-то я не проти. Тільки знову про своє… Човен, казав же вам…

— Що — човен?

— Не вліземо всі. Хіба троє. Ну, хай четверо. Але не птах, однозначно.

— Футбола лишимо на березі, — заявив Богдан категорично.

— Ти так вирішив? — взяла руки в боки Галка.

— Обставини, сонце. До чого тут я?

— А він правий, — втрутився Данило. — Човен справді не аж такий місткий. До того ж, Галко, ми на берег не зійдемо — вода кругом.

— І що, Футбик лишиться на березі сам?

— Трьом у човні затишніше, ніж чотирьом. Павло сам сказав. Кидаємо жереб чи Богдан сам, із доброї волі, лишається стерегти страуса?

Хоч згадав він Майстренка, той зовсім не образився й не обурився, Кому ж, як не Богданові, знати: після ранкової пригоди на пірсі помириться він з птахом остаточно. Не швидко і підпустить Футбол його до себе знову. Дівчина з кісками теж чудово, розуміла це. Стиснула зуби, обдала поглядом спершу Данила, потім — Богдана, заодно — й Паву з його затісним човном. Розвернулася, підійшла до страуса, обняла. птаха, поклала голову на крило.

Хотів стриматися Богдан — не зміг:

— Чоловіки виходить у море. Жінки чекають на березі, — промовив, підходячи до човна.

— Йдить ви… у море, — буркнула дівчина, не обертаючись. І чого ж, підемо!

Поки Богдан із Павлом штовхали повна в море Данило, ніби відчуваючи власну провину, хоча й не розумів, чим завинив перед Галкою, наблизився до неї, взяв легенько за плече. Дівчина, смикнувши плечем, скинула, його руку. Але Данько знову торкнувся до її плеча:

— Галко, правда… Ти Ж не гулятимеш тут. без діла. Нам треба повернутись, висадитися на берег. А раптом собаки знову наскочать? Поки Футбол тут, навряд чи ризикнуть.

— Оце ми тут, мов два опудала лишаємось, так? Дякую тобі, спасибі з китичкою!

— А ще ви наш тил, — терпляче пояснив Данило. — Сама подумай: лишиш тут Футбола самого. Ясно, без тебе нікуди птах звідси не піде. Але ж його вже раз хотіли вкрасти. Не факт, що спроби не повторять. По суті, Галко, ти охороняєш Футбика, а він, — тебе. Обоє ж ви разом прикриваєте наші тили. Так що місія в тебе дужій відповідальна. Тобто, — тут-таки поправився він, — у вас із Футбиком.